Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

З води тебе дістав і

На ліжко вклав своє,

Донька заблудла часу,

Минулого, що є.

Кохання із мани зросло

Пустило парость в серце-камінь,

Підозри всі перемогло

Обітниць крові прагнуть храми.

Та чую стогін, вітер носить

Неспокій пілігримських душ.

Іти за ними слізно просить,

Йти за водою обіруч.

Не йди, кохана, до води.

Тримайся берега, не моря.

По плесу йти не зможеш ти,

Сміх хвиль розлучить нас на горе.

Розділ 23

До півнів

Вже ж ви пізнали, любі тіні

Усю даремність боротьби

За справедливість для юрби.

Усі вродливиці й невинні

Не мають інших ворогів,

Крім часу. Встаньте, попросіте,

Щоб сірниками час ловити

Я став — хоч би і до півнів…[55]

В. Б. Єйтс

Увесь недільний ранок я почувалася виснаженою та стомленою, неначе, зізнавшись у вагітності Томасові, дала собі волю поводитися відповідно до свого стану. Оїн прокинувся із сильним кашлем, і я залишилася з ним удома, поки Бріджид і О’Тули будуть на месі, куди вони вирушили. Небо було затягнуте хмарами — на сході насувалася буря, — і ми з Оїном залізли до великого ліжка Томаса й перечитали одну за одною всі пригоди Оїна, залишивши наостанок історію з Майклом Коллінзом. Оїн дуже гостро усвідомлював, що його призначено доглядати Майклову книжку, і ледве дихав, поки ми читали, перегортаючи сторінки обережно, щоб не зім’яти їх і не забруднити у процесі.

— Нам треба написати історію про себе, — запропонував він, коли я перегорнула останню сторінку.

— Про тебе, про мене та про Томаса?

— Так, — тихо вимовив він і широко позіхнув.

Оїн прокашляв усю ніч і явно потребував сну. Я натягнула ковдру йому на плечі, він скрутився клубочком і заплющив очі.

— А що ми робитимемо? Куди вирушимо?

— Мені байдуже. Аби тільки ми були разом.

Він був такий милий і я так розчулилася, що мені на очі навернулися сльози.

— Я тебе люблю, Оїне.

— Я теж тебе люблю, — пробелькотів він.

Я подивилась, як він засинає, і відчула гостру потребу схопити його й пригорнути до себе, обсипати поцілунками маленьке личко, сказати, якою щасливою я стала з ним. Але Оїн уже тихенько сопів (через застуду він мав трохи утруднене дихання). Я зупинилася на тому, що поцілувала його у веснянкувате чоло й злегка торкнулася щокою багряного волосся.

Я вислизнула з кімнати, зачинивши за собою двері, і спустилася сходами. Бріджид і О’Тули повернулися з меси і приготували легкий ланч. Мені треба було вдягнутись і причесатися: Роббі хотів поїхати до Слайґо побачити Артура Ґріффіта в ратуші. Томас наказав йому ходити за мною тінню, поки його не буде, спати ночами в Ґарва-Ґлібі й покласти всі обов’язки, задля яких він мав би надто віддалитися від будинку, на братів. Ми не бачили ні Ліама, ні Бена й нічого не чули про них, відколи Томас у грудні висловив Бріджид свої настанови. Минуло кілька місяців без найменших загроз чи пригод, але Томас не послабив своїх наказів. Я знала, що Роббі не поїде на збори виборців, якщо з ним не поїду я. Я не була налаштована на людей чи політику, але була б не проти знову послухати виступ Артура Ґріффіта й дуже не хотіла, щоб Роббі втратив можливість послухати справді видатну людину.

Пів години по тому ми почимчикували доріжкою, пообіцявши Бріджид, що не затримаємося надовго. Оїн досі спав, грім гуркотів десь удалині, а Бріджид, здавалося, була задоволена можливістю провести другу половину дня, сидячи біля вогню, тримаючи в руках спиці й слухаючи мій грамофон.

На вулицях Слайґо було чимало вояків, і напруження, що висіло в повітрі, відлунювало у мене в грудях, коли Роббі знайшов для воза з ферми О’Тулів місце на Квей-стріт. Повз нас із гуркотом проїхала вантажівка з бійцями противників Договору, що утверджували тут свою присутність, — похмурими та озброєними. Якщо вони мали на меті залякати людей, то їм це вдалося. Ми з Роббі вилізли з воза й подалися до брукованої площі біля ратуші. Разом із нами квапилися люди, всіляко стараючись оминати вулицю, збираючись під схожою на палаццо будівлею й хутко оглядаючи дедалі більший натовп у очікуванні біди. Щонайменше тридцять п’ятеро бійців Вільної держави оточили будівлю по периметру, намагаючись захистити подію. Під’їхала ще одна вантажівка з бійцями ІРА, і всі повернули голови і провели їх поглядом. Я мигцем помітила знайоме обличчя.

— Роббі, це що, Ліам? — процідила я крізь зуби, схопивши його за руку. Той чоловік сидів попереду на вантажівці, обличчям до протилежного боку дороги; його тулуб затуляли інші бійці, а волосся прикривав звичайний картуз. Вантажівка поїхала вулицею далі, а ми з ним так і не пересвідчилися в тому, що то він.

— Не знаю, місис Сміт, — завагався Роббі. — Я його не бачив. Але, можливо, це була кепська ідея.

— Роббі! — погукав хтось, і ми повернулися до входу, виконаного в романському стилі, тимчасом як дзвін у вежі почав вибивати годину гнітючим бомканням у затягнутому хмарами небі. Небеса загуркотіли, неначе цей подзвін розбудив дощ, і бруківкою довкола нас стали розпливатися великі краплі.

— Там Еймон Доннеллі. Він сказав, що притримає для нас місце, — сказав Роббі, і ми, визначившись, кинулися до вапнякових сходів.

Збори минули без інцидентів. Ми запізнилися й не почули перших промов, але заворожено послухали Артура Ґріффіта, який виступав без нотаток, тримаючи руки на ціпку. Він не був полум’яним оратором і не мав зичного голосу. Він був виважений, відданий ідеї й закликав людей голосувати за Договір і кандидатів, які його підтримують, не тому що Договір є ідеальним виходом чи розв’язує всі проблеми Ірландії, а тому що він обіцяв найкращий шлях уперед.

Його зворушливо привітали, а коли він закінчив, аплодували стоячи. Поки слухачі ревли й тупали ногами, ми з Роббі звільнили свої місця й нишком вибралися зі зборів поперед натовпу, квапливо спустившись широкими сходами з поруччям із кутого заліза. Будівля була красива завдяки полив’яним куполам і різьбленому піщанику, і я була б не проти придивитися до неї краще, та Роббі нервував і дуже хотів якнайшвидше покинути її, і, не гайнуючи часу, провів мене до нашого воза. Він не розслаблявся доти, аж доки ми годину по тому не доїхали до Ґарва-Ґліба.

Він зупинився перед будинком, щоб мені не довелося йти від сараю, й