Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Слухай, Енні, а ти не могла якось мене про це попередити? — поскаржився Майкл, і Томас так докірливо позирнув на нього, що Майкл зів’яв і провів пальцями крізь волосся.

— Вибач, дівчинко. Я часом кажу щось не до ладу, еге ж?

Майкл покинув Ґарва-Ґліб поспіхом; слідом за ним поїхав його супровід включно з вояком, який був поранений шрапнеллю. Томас замислився, чи не лишитись йому вдома, та в останню мить зібрав одну сумку та приготувався поїхати слідом, боячись, що далі може початися битва за Чотири суди і тоді його навички стануть у пригоді.

В Оїна зіпсувався настрій: йому сумно було бачити, як закінчуються веселощі й від’їздять гості. Він благав Томаса, щоб той узяв його із собою, взяв нас обох із собою, та Томас відмовився й пообіцяв, що за кілька днів буде вдома. Захоплення Чотирьох судів стало ескалацією конфлікту між двома сторонами, що віщувала кровопролиття, а я не могла згадати достатньо деталей, щоб його заспокоїти. Я просто знала, що почнеться бій. Будівля Чотирьох судів витримає вибух крадених боєприпасів, і в результаті загинуть люди. Хороші люди. Я просто не пам’ятала хронології подій чи деталей.

— Знаєш, Майкл має рацію, — сказала я Томасові, поки він збирав речі. — Я була стурбована. Деякі дати весь час горять у мене в голові, наче вогники. Деякі деталі не дають спокою. Та є й інші речі, інші події, що їх я маю пам’ятати й не пам’ятаю. Я постараюся краще, — пробелькотіла я.

— Мік кидається на тих, кого любить. Вважай, що це ознака довіри й ніжності, — зітхнув Томас.

— Це тому ти дивився на нього так, ніби хотів нам’яти йому вуха?

— Мені байдуже, як сильно він тебе любить чи тобі довіряє: він слідкуватиме за своїми манерами.

— Дуже грізно, докторе Сміт.

Він усміхнувся й закрив свою валізу, а тоді поволі підійшов до мене, тримаючи руки в кишенях і запитливо схиливши голову набік.

— Графине, чи не забула ти про щось мені сказати? — стиха поцікавився він і підійшов так близько, що мої груди торкнулися його грудей. Мої груди були розпухлі та стиснені, і я злегка застогнала, бажаючи його обняти й водночас захистити їх. Його губи ковзнули по моєму волоссю, а тоді Томас витягнув руки з кишень і провів ними по моїх боках, доки не торкнувся великими пальцями чутливих верхівок.

— Тобі болить. Ти прекрасна. І в тебе не було крові із січня, — тихо зауважив він, погладжуючи мене так лагідно, що біль обернувся на тугу.

— У мене завжди був не надто регулярний цикл, — виправдалась я під стукіт свого серця. — А ще я ніколи не була вагітна, тож не знаю напевне.

— А я знаю, — сказав він і наблизив моє обличчя до свого. Якусь мить він просто цілував мене — з обережністю та обожнюванням, неначе його дитина була у мене в роті, а не в животі.

— Я такий щасливий, — зізнався він, ледь відірвавшись від моїх губ. — Чи неправильно бути щасливим, коли світ отак перевернувся?

— Дідусь якось сказав мені, що щастя — це вираження вдячності. А бути вдячним завжди правильно.

— І звідки тільки він про це знав? — пробурмотів Томас. Його очі сяяли й були такі блакитні, що я могла хіба що вдивлятися і тонути в них.

— Оїн побажав собі цілу сім’ю, — промовила я, несподівано замислившись. — Не знаю, як це спрацює. Я лякаюся, коли намагаюся це осмислити, коли надто довго про це думаю чи коли стараюся розплутати все це в голові.

Якусь мить він мовчав і про щось міркував, пильно вдивляючись мені в очі.

— Що твій дідусь казав тобі про віру? — спитав Томас.

Відповідь я прошепотіла, і той шепіт промайнув повз моє серце, а я повернулася до дідових обіймів буремної ночі в такому далекому й давньому світі, що цей світ здавався тепер майже нереальним.

— Він казав мені, що все буде гаразд, бо вітер уже знає, — прошепотіла я.

— Тоді це і є твоєю відповіддю, кохана.

16 квітня 1922 року

У мене наповнена думками голова, і мало місця для їх запису. Цей щоденник заповнено, а я ще повинен багато чого сказати й маю забагато часу до світанку. Енн купила мені на день народження новий щоденник, але він чекає, коли я його заповню, на тумбочці вдома.

Я прокинувся в холодному поту, лежачи в ліжку сам. Ненавиджу Дублін без Енн. Ненавиджу Корк без Енн, Керрі без Енн, Ґолвей без Енн, Вексфорд без Енн. Я зрозумів, що без Енн ніде не почуваюсь особливо щасливим.

Мене розбудив дощ. У Дубліні потоп. Бог ніби намагається загасити полум’я нашого невдоволення. Якщо буде бій за Чотири суди, то не одразу. Мік каже, що вони всіляко постараються його уникнути. Я боюся, що його небажання стати до бою із противниками Договору їх лише підбадьорить. Але йому не потрібно знати, що я думаю. Я шкодую, що не залишився в Ґарва-Ґлібі. Я зараз подався б назад, але дощ ніяк не вщухає, дороги вже точно стали болотом, і мені краще його перечекати.

Звук, із яким стрімко тече вода, проникнув у мій сон, і мені наснилось озеро. Я знову витягував Енн із води. Як і більшість сновидінь, це стало дивним і хаотичним, й Енн нараз зникла, а я залишився з порожніми руками, мокрий як хлющ. Дно мого човна було заляпане її кров’ю. Тоді я заплакав і закричав, а мій крик перейшов у лемент. То лементувало немовля в мене на руках, закутане в закривавлену блузу Енн. Немовля перетворилося на Оїна, який учепився в мене, холодний і нажаханий, і я потримав його в обіймах, співаючи так, як часом співаю.

«Ні вітер, ні прибій не зміг забуть Його діянь повік».

Тепер ця пісня не йде мені з голови. Клятий дощ. Бісове озеро. Я ніколи не думав, що ненавидітиму озеро, та я його ненавиджу. Сьогодні ненавиджу. А ще ненавиджу Дублін без Енн.

«Не йди, кохана, до води», — завжди шепочу я, коли ми розлучаємось. А Енн киває з розумінням у погляді. Цього разу я забув їй нагадати. Моя голова була заповнена іншими речами. Нею. Думками про дитину. Нашу дитину, що зростає в ній.

Якби ж то дощ припинився. Мені треба додому.

Т. С.