Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Маг виявився не таким слабким розумом, щоб одразу вбити себе своїми силами. Він побіг до дверей та вибіг назовні, вже там спробував на ходу заморозити собі мозок через рота. Мабуть, він би не пережив подібного, адже його голова вже почала покриватися льодом, коли Бернард, з заплющеними очима, завдав йому удару по шиї, поваливши на бруківку. Я одразу ж зачинила двері, розуміючи, що ніхто не втік.

Тепер я заберу цей будинок собі, як і має бути, і ніхто не спалить його задля помсти. Не залишилося тих, хто насмілиться помститися. Звісно, у цих бандитів ще можуть бути десь люди, але це вже ризик меншого характеру. 

— Я відчувала, що це тіло мені чуже, — промовила я та почала розбивати лід навколо тіла Діани. — Хоча воно і належить мені.

Дуже незвично було бачити себе зі сторони. На обличчі, що я спостерігала, було щось середнє між спокоєм та злістю, легка роздратованість.

Взявши тіло на руки, я понесла його нагору сходами. Я ніколи ще не покидала цю оболонку, а тому не зовсім розуміла як повернутися. Лише сподівалася, що зможу це зробити там, у спокої.

Я зайшла до кімнати де вкладала спати меншого брата у сні, що, мабуть, теж був не зовсім мій.  Там стояло широке ліжко, де я змогла покласти тіло, після чого сама не зрозуміла як, але мій скелет перетворився в туман, що потім просочився в Діану. Мабуть, як і накладання безумства, мені всього лиш треба захотіти.

Але як розплата за це, я, вже у тілі з плоті та крові, скрутилася від болю. Все це тіло боліло, наче його розривало з середини, судоми у всіх м’язах наче забрали в мене контроль над плоттю. Я не змогла стримати крику, хапаючись пальцями за ліжко. Але як різко цей біль виник, так само швидко він і зник. В очах деякий час двоїлося, але я змогла встати з ліжка та встояти на ногах. 

Ще деякий час постоявши та прийшовши до норми, я пішла до виходу з будинку.

Це було жахливе відчуття, але я впевнена, що всього лиш треба звикнути до цього болю, і більше він не потурбує мене.

На порозі стояв Бернард, що, схоже, лише зараз вирішив зайти до будинку. Він з подивом роздивлявся закривавлені стіни стелю та підлогу, на якій валялися, наче якесь сміття, тіла. 

— Вибач, Діано, я почув твій крик, — пояснив Бернард те, що таки заглянув до будинку. — Я б не пробачив собі, якби з тобою щось сталося.

— Нічого, я розумію, — відповіла я спокійно та пройшла повз Бернарда назовні. 

Я підійшла до огорожі, де лежав непритомний п'яний бандит, та заколола його естоком, що той навіть не пискнув. Потім я витерла есток об його одяг, хоча й кров на ньому завжди погано трималася. 

— Я знаю необхідних людей, щоб прибрати тіла та кров, — сказав Бернард підійшовши до мене.

— Це не знадобиться, Бернарде, вже завтра там не залишиться жодного шматка м'яса чи краплини крові, — сказала я та осідлала коня, що за мною повторив і здивований лицар-слуга. 

Чорти з'їдять все, якщо я попрошу їх це зробити. Вони люблять людське м'ясо та кров. Та добре, що Бернард не став розпитувати на цю тему, адже його зацікавило дещо інше:

— Діано, хто навчав тебе битися цією зброєю? — запитав він кивнувши на есток. — Я можу на неї поглянути? 

Ми повільно поверталися до маєтку Юрії, і зайнятися було нічим, то ж я дала йому есток. Однаково він безпечний для всіх, якщо я того хочу. Бернард уважно роздивлявся мою зброю, явно не розуміючи з якого матеріалу вона зроблена.

— Битися мене навчила людина, яку я, мабуть, можу більше і не побачити. І можеш не шукати підпис коваля на зброї, його там немає. 

— Добре, тримай свій есток, — сказав він повернувши мою зброю. — Якщо не хочеш багато розповідати, то не буду наполягати.

Ще до того, як увійти до воріт назад у Вище Місто, мою увагу привернула дивна людина, що стояла серед натовпу. Але, мабуть, правильніше буде сказати, що то було щось, що прикидалося людиною. Одягнене у звичайний одяг з накидкою та капюшоном, воно розмовляло з якоюсь жінкою. Все виглядало б як звичай розмова, якби не дивний відросток, що звисав з-під одягу істоти та кріпився до живота жінки. Наче якась пуповина воно поєднувало їх та поглинало життя жінки.

Вона нічого не помічала, як і всі інші. Мабуть, цей монстр вмів використовувати ілюзії, що приховували його від людського ока. Затримавши на якусь мить погляд на тих двох, я байдуже підігнала коня та увійшла в ворота разом з Бернардом.

Зелені спалахи дісталися Євіанни, тож не дивно, що тут водилася всяка нечисть. Та і без спалахів, я думаю, серед людей в місті завжди ховалися чудовиська. Деян розповідав про вампіра, здається десь у Вищому Місті, де я тепер жила.

— Бернарде, чому ти використовуєш такий короткий меч? — запитала я на пів шляху до маєтку.

— Я не лише лицар, а й слуга, тому моя зброя має бути зручною та не заважати під час роботи, — промовив він. — Та і коли я служив в армії, саме такою зброєю мене навчали користуватися. З ним зручно битися в тісних приміщеннях та вулицях, і легко приховати свій удар, скажімо, за накидкою чи плащем. 

— А магією володієш? — продовжила розпитувати я. 

— Ні, не володію, — спокійно відповів Бернард. — Та маю зізнатися, що хотів би мати такі сили. Магія це справжній дар. Поглянь лише на це місто, воно б не існувало в таких масштабах якби не магія.