Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— То ти знав про Вершників іще до того, як я зустрів їх?

— Так, знав. Власне, одного разу я й тобі говорив про них: бо Чорні Вершники — це і є Примари Персня, Дев’ятеро Прислужників Володаря Перснів. Але тоді я ще не знав, що вони знову з’явилися, бо інакше відразу тікав би, прихопивши тебе зі собою. Про їхню появу я довідався тільки після того, як пішов од тебе в червні; та ця історія зачекає. Поки що нас урятували від непоправного, і зробив це Араґорн.

— Так, — погодився Фродо, — нас урятував Бурлака. Та спершу я його боявся. А Сем — той, здається, взагалі не довіряв йому, поки ми не зустрілися з Ґлорфінделем.

Ґандальф усміхнувся.

— Про Сема я знаю все, — сказав. — Тепер у нього вже немає сумнівів.

— Радий це чути, — відказав Фродо. — Бо я по-справжньому захоплююся Бурлакою. Хоча захоплююся — це не зовсім правильне слово. Радше він близький мені, попри те, що іноді буває дивним і похмурим. Правду кажучи, цей чоловік часто нагадує мені тебе. Я й не знав, що серед Великого Люду такі трапляються. Думав, що вони, ну, просто собі великі й не вельми розумні: добрі та нерозумні, як Кремена; або нерозумні та підступні, як Біл Папоротняк. Але загалом, ми, у Ширі, мало знаємо людей, хіба, може, тих, котрі живуть у Брі.

— Та і про них ви знаєте, вочевидь, не дуже багато, якщо ти вважаєш старого Ячменя нерозумним, — сказав Ґандальф. — Він по-своєму дуже навіть мудрий. Думає він, щоправда, менше, ніж балакає, та ще й повільніше, зате вміє бачити крізь цегляну стіну часу (як мовлять у Брі). Проте в Середземні мало залишилося таких, як Араґорн, син Араґорна. Рід Королів із-за Моря майже вимер. Може статися так, що ця Війна за Перстень стане їхньою останньою пригодою.

— Тобто Бурлака і справді належить до роду стародавніх Королів? — здивовано запитав Фродо. — А я гадав, що всі вони вже давно померли. Я вважав його звичайним блукачем.

— Звичайним блукачем! — скрикнув Ґандальф. — Любий мій Фродо, адже блукачі — це і є останні представники величного народу, який уцілів на Півночі, — людей зі Заходу. Вони вже допомагали мені, й допомога їхня буде потрібна у дні майбутні, бо хоч ми дісталися до Рівендолу, та Перстень іще не упокоївся.

— Таки ні, — сказав Фродо. — Та досі я думав тільки про те, щоби дістатися сюди, тож, сподіваюся, мені не доведеться йти кудись далі. Адже відпочивати — так приємно! Я провів місяць у вигнанні та мандрах і зрозумів, що довше не витримаю.

Він замовкнув і заплющив очі, але за мить озвався знову.

— Я рахував дні, проте ніяк не можу звести кінці з кінцями, щоби вийшло, що сьогодні саме двадцять четверте жовтня. Мало би бути двадцять перше. По-моєму, ми дійшли до Броду перед двадцятим числом.

— Ну, на сьогодні ти вже вдосталь набалакався і нарахувався, — сказав Ґандальф. — Як почуваються твої бік і плече?

— Не знаю, — відповів Фродо. — Я взагалі їх не відчуваю, а це вже поліпшення, і, — він спробував напружитися, — я знову можу ледь-ледь ворушити рукою. Так, вона ніби знову оживає. І вже не холодна, — додав, торкнувшись лівої руки правицею.

— Це добре! — кивнув Ґандальф. — Рана гоїться швидко. Невдовзі ти повністю одужаєш. Ельронд зцілив тебе: він кілька днів поспіль піклувався про тебе, відколи ти тут.

— Днів? — перепитав Фродо.

— Атож, чотири дні й три ночі, якщо бути точним. Ельфи принесли тебе сюди від Броду вночі двадцятого жовтня, і саме тоді ти втратив лік днів. Ми дуже за тебе вболівали, а Сем узагалі не відходив од тебе ні вдень, ані вночі, хіба іноді відбігав, виконуючи якісь доручення. Ельронд знається на цілительстві, та зброя Ворога — смертоносна. Скажу тобі чесно: я мало не втратив надії, бо припускав, що якась частинка леза таки застрягла в рані, хоча рана й затяглася. Той уламок знайшли тільки минулої ночі. Ельронд витяг його. Він сидів дуже глибоко і просувався дедалі ближче до твого серця.

Фродо здригнувся, згадавши жахливий ніж із зазубреним лезом, що розтанув у руках Бурлаки.

— Не тривожся! — сказав Ґандальф. — Його вже немає. Він розтанув. Бо виявилося, що гобіти дуже неохоче прощаються з цим світом. Я знав багато дужих воїнів із Великого Народу, котрих такий уламок притьмом звів би в могилу, а ти носив його у своєму тілі сімнадцять днів.

— Що би вони мені заподіяли? — запитав Фродо. — Що намагалися зробити Вершники?

— Вони намагалися протнути твоє серце морґульським ножем, який застрягає в рані. І якби вони це зробили, ти став би таким самим, як вони. Тільки слабшим, а тому корився би їм. Ти перетворився би на примару, підвладну Темному Володареві, а він катував би тебе за спробу сховати від нього Перстень, якби можна було вигадати більшу муку, ніж утратити Перстень і побачити його на пальці в Саурона.

— Дякувати долі, тоді я не усвідомлював, яке страхіття мені загрожувало! — ледве чутно проказав Фродо. — Звісно, я до смерті боявся, та якби знав більше, то не наважився би навіть поворухнутися. Те, що я втік, і так диво!

— Так, фортуна, або ж доля, допомагала тобі, — погодився Ґандальф, — не кажучи вже про мужність. Бо ніж не зачепив твого серця, а вразив тільки плече, і сталося це тому, що ти до останнього чинив опір. Однак у ту хвилину ти, так би мовити, йшов вістрям леза. У тебе був Перстень, а отже, тобі загрожувала страхітлива небезпека: ти почасти втрапив у світ примар, і вони могли тебе схопити. Адже ти бачив їх, а значить, вони бачили тебе.

— Знаю, — кивнув Фродо. — Видовище було страхітливе! Та чому ми всі могли бачити їхніх коней?

— Бо коні — справжні, й чорна одежа — теж справжня. Ці Вершники одягають її, щоби надати форми своїй порожнечі, коли мають справу з живими.

— А як же тоді ці чорні коні витримують таких вершників? Усі інші тварини з жахом тікали, щойно вони наближалися, навіть Ґлорфінделів ельфійський скакун. На них виють собаки та ґелґочуть гуси.

— Ці чорні