Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

мав.

Раптом найперший Вершник погнав коня вперед. Але той, ступивши у воду, здибився. Неймовірним зусиллям волі Фродо змусив себе сісти рівно і махнути мечем.

— Повертайтеся! — закричав він. — Повертайтеся до Землі Мордор, а мене облиште!

Його голос тонко і пронизливо відлунював у його власних вухах. Вершники спинилися, та Фродо не мав Бомбадилової міці. Тож Вороги лише насміхалися з нього різким морозяним сміхом.

— Вертайся сюди! Вертайся сюди! — гукали вони. — Ми заберемо тебе до Мордору!

— Це ви повертайтеся! — прошепотів він.

— Перстень! Перстень! — кричали вони жахливими голосами, і їхній очільник хутко погнав коня просто у воду, а інші, не зволікаючи, поїхали слідом за ним.

— Іменем Ельберет і Лутієн Прекрасної, — сказав Фродо на останньому подиху, піднімаючи меча, — ви не отримаєте ні Персня, ні мене!

В цю мить очільник, котрий на той час уже був посеред Броду, піднявся, балансуючи на стременах, і здійняв руку. Фродо занімів. Він відчув, як його язик прилипає до вуст, а серце надсадно б’ється. Меч його зламався і випав із тремтячої руки; ельфійський кінь здибився і захрипів. А перші чорні коні вже майже виходили на берег.

Але тут пролунали ревіння та шум стрімкого потоку — гамір бурхливих вод, які перекочували незліченні камені. Фродо невиразно побачив, як ріка внизу піднялася й уздовж її течії помчала прикрашена плюмажами з піни кавалерія хвиль. Фродо здалося, що на їхніх гребенях зблискує біле полум’я, а ще напівпримарилося, ніби серед води є й білі вершники на білих конях і вітер куйовдить тим коням гриви. Трьох Чорних Вершників, котрі перебували на середині Броду, відразу ж змив потік. Вони зникли, раптово поховані під сердитою піною. А ті, котрі були позаду, налякано відступили.

Непритомніючи, Фродо почув крики; йому привиділося, що за Вершниками, котрі нерішуче згромадилися на березі, спалахнула осяйна біла постать, а позаду неї бігли дрібні примарні істоти, розмахуючи смолоскипами, які червоно яскріли в сірому тумані, що спадав на світ.

Чорні коні ошаліли і, нажахані, кинулись уперед, тягнучи своїх вершників у розбурхану воду. Пронизливі крики потонули в ревінні ріки, що несла вершників геть. Потому Фродо відчув, що падає, а рев і замішання закрутилися довкола нього, захопивши його разом із ворогами. Далі він нічого вже не чув і не бачив.

Книга друга

Розділ 1

Багато зустрічей

родо прокинувся і зрозумів, що лежить у ліжку. Спершу подумав, що спав допізна після довгого та жаского нічного марення, яке досі витало десь у закутках його пам’яті. А може, він занедужав? Однак стеля виглядала дивно: була пласка, з темними, розкішно різьбленими сволоками. Гобіт іще трохи полежав, роздивляючись сонячні відблиски на стіні і дослухаючись до гомону водоспаду.

— Де я, і котра зараз година? — сказав гучно до стелі.

— В Ельрондовому домі, а година зараз — десята ранку, — відповів чийсь голос. — І це ранок двадцять четвертого жовтня, якщо хочеш знати.

— Ґандальф! — скрикнув Фродо, сідаючи.

Старий чарівник примостився у кріслі біля відчиненого вікна.

— Так, — сказав він, — я тут. І тобі пощастило, що ти теж тут, після всіх тих дурниць, які ти накоїв, відколи вийшов із дому.

Фродо знову ліг. Він почувався надто зручно та затишно, щоби сперечатись, а крім того, знав, що не зможе знайти переконливих аргументів на своє виправдання. Гобіт уже цілком прокинувся, і до нього повернулися спогади про його мандри: про згубний «короткий шлях» через Праліс; про «випадковість» у «Брикливому поні»; про затьмарення розуму, яке змусило його надягнути на палець Перстень у виярку під Вершиною Вітрів. Доки він думав про все це, марно силкуючись пригадати, як потрапив до Рівендолу, стояла довга тиша, порушувана хіба що безшелесним пахканням люльки Ґандальфа, коли той видмухував у вікно білі кільця диму.

— Де Сем? — по хвилі запитав Фродо. — Чи з усіма все гаразд?

— Так, усі живі-здорові, — відповів Ґандальф. — Сем був тут, доки я відіслав його трохи перепочити десь із півгодини тому.

— Що сталося біля Броду? — запитав Фродо. — Тоді все здавалося якимось розмитим, та й тепер мені так здається.

— Так і було. Ти почав згасати, — відповів Ґандальф. — Отрута все-таки тебе здолала. Ще кілька годин — і ми не змогли би нічим зарадити. Проте в тобі є неабияка сила, любий мій гобіте! Це ти довів у Кургані. Твоє життя висіло на волосині — то був найнебезпечніший момент усіх мандрів. Ет, ліпше би ти утримався від тих дурощів на Вершині Вітрів.

— Здається, тобі вже чимало відомо, — здивувався Фродо. — Я не розказував нікому про Курган. Спершу то було надто жахливо, а потім у голові було повно інших думок. Звідки ж ти довідався про це?

— Ти багато розмовляв уві сні, Фродо, — лагідно відказав Ґандальф, — і мені геть неважко було прочитати твої думки та спогади. Не хвилюйся! Нехай щойно я і назвав це «дурницями», та насправді так не вважаю. Я високої думки про тебе, як і про всіх інших. Це неабиякий учинок — зайти в таку далечінь, обминувши такі небезпеки, і зберегти Перстень.

— Ми би не впоралися, якби не Бурлака, — нагадав Фродо. — Та нам потрібен ти. Без тебе я не знаю, що робити.

— Мене затримали, — сказав Ґандальф, — і це мало не знищило всіх нас. А проте я не цілком певен щодо цього: можливо, так воно вийшло й на краще.

— Цікаво було би почути, що трапилося з тобою!

— На все свій час! Сьогодні, за Ельрондовим наказом, тобі не можна ні розмовляти, ні хвилюватись.

— Але розмова відволіче мене від думок і від сумнівів, а вони не менш стомливі, ніж хвилювання, — мовив Фродо. — Я вже цілком прокинувся і пригадав безліч речей, які потребують пояснення. Чому ти затримався? Принаймні це ти мусиш мені розповісти.

— Невдовзі почуєш усе, що хочеш знати, — відповів Ґандальф. — У нас буде Рада, щойно ти зміцнієш. Наразі скажу тільки, що мене тримали в полоні.

— Тебе? — скрикнув Фродо.

— Так, мене, Ґандальфа Сірого, — урочисто проголосив чарівник. — У світі безліч сил, добрих і лихих. Декотрі з них значно могутніші за мене. З іншими я ще не ставав на прю. Та мій