Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Вона тут була! — вигукнув хлопець і заметався по кімнаті, сподіваючись знайти хоч якісь, бодай найменші її сліди. Він знав, що впізнає кожну дрібничку, яка їй належала або до якої вона торкалась. А оцей п’янкий дух резеди, запах, який вона так любила, її запах — звідки він?

Кімната була прибрана абияк. На застеленому м’ятою серветкою комоді валялося з півдесятка шпильок для волосся — цих німих, майже непомітних супутників усіх жінок, — жіночого роду, невизначеного виду, хтозна-якого часу. Хлопець не затримався біля шпильок, розуміючи, що вони все одно вперто мовчатимуть. У шухляді комода він знайшов невеличку розірвану хустинку і притис її до обличчя. Хустинка гостро й зухвало тхнула геліотропом; хлопець кинув її на підлогу. В другій шухляді він натрапив на кілька різних ґудзиків, театральну програмку, ломбардну квитанцію, два шматочки солодкого зефіру та сонник. В останній шухляді лежав чорний атласний бант, і хлопцеві на мить перехопило дух. Але чорний атласний бант — це теж скромна, позбавлена всяких ознак прикраса будь-якої жінки й нічого не розповість.

І тоді він пішов по кімнаті, як собака по сліду — оглядав стіни, ставав навкарачки й придивлявся до настовбурчених ріжків постілки, обшукав столи й камін, портьєри і завіски, перехняблену шафку в кутку. Він усе шукав якогось знаку, негоден повірити, що вона тут, поруч, недалеко, довкола, в ньому, над ним, горнеться до нього, благає, так болісно волає до його свідомості, що навіть його почування відгукнулися на той поклик. І він знов відповів їй уголос:

— Я тут, кохана! — і обернувся.

Але його широко розплющені очі побачили тільки порожнечу, бо він іще не вмів у запаху резеди розрізняти обриси, барви, кохання і простягнені руки. О Господи! Звідки ж цей запах, і відколи це пахощі почали кликати людським голосом? І хлопець заходився шукати далі.

Він порпався в кутках, зазирав у щілини, знаходив корки та сигарети і байдуже, зневажливо відкидав їх геть.

Та ось у складці постілки йому трапився недокурок сигари, і він, люто, грубо вилаявшись, розтоптав його підбором. Хлопець ніби просіював усю кімнату, з кутка у куток, крізь сито. І знаходив похмурі й ганебні рядки про десятки блукачів-пожильців. Але тієї, яку шукав, яка, можливо, жила тут, дух якої, здавалося, витав у цій кімнаті, не знаходив і сліду.

Тоді він згадав про господиню.

Із запрудженої привидами кімнати хлопець збіг сходами вниз до дверей, з-під яких вибивалася смужка світла. На його стук вийшла господиня.

— Скажіть, — благально промовив він, ледь стримуючи збудження, — хто жив у тій кімнаті до мене?

— Гаразд, сер, можу розповісти вам іще раз. Отже, так: жили там, як я й казала, Спраулз і Муні, Міс Бретта Спраулз — це так її звали в театрі, а насправді — місіс Муні. У мене живуть тільки порядні люди, це знають усі. І шлюбне свідоцтво висіло в рамочці, на цвяшку, над...

— А що вона за жінка була та міс Спраулз? Тобто яка вона була з себе?

— Ну, чорнява, сер, невисока, повненька, обличчя таке кумедне. Вона виїхала минулого вівторка.

— А до них?

— А до них жив один джентльмен, він мав справу з підводами і перевозками. Поїхав і не заплатив за цілий тиждень. До нього була місіс Краудер з двома дітьми, вона прожила у мене чотири місяці. А ще раніше був старий містер Дойл — за нього платили його сини. Він наймав кімнату аж півроку. От вам уже й цілий рік, сер, а хто жив ще раніше, я не пригадую. Хлопець подякував і спроквола рушив назад до своєї кімнати. Тепер вона стояла мертва. Того, що змусило її ожити, більше не було. Пахощі резеди щезли. Натомість у кімнаті панував давній, затхлий дух вкритих пліснявою меблів, дух складського приміщення.

Спалах надії спопелив його сили. Хлопець сидів, утупившись очима в жовте, сичаве газове світло. Згодом підійшов до ліжка й почав дерти простирадла на стьожки. Далі дістав ножа й лезом щільно законопатив усі шпарини на вікнах і в дверях. Зробивши це, він погасив світло, потім відкрив газ і вдячно простягся на ліжку.

Цього вечора йти по пиво була черга місіс Мак-Куль. Вона взяла кухву, принесла пива і тепер сиділа з місіс Парді в одному з тих підземель, де збираються власники квартир і де черв не вмирає[263].

— А я віддала сьогодні оту кімнату на четвертому поверсі, похвалилася місіс Парді, схиляючись над цілою шапкою піни. Ту, що вікнами у двір. Якийсь молодий хлопець найняв. І вже ліг спати, години зо дві тому.

— Та що ви кажете, місіс Парді?! — захоплено вигукнула місіс Мак-Куль. — Невже таки віддали? Просто дивно, як ви, люба, вмієте зробити, щоб у вас наймали такі кімнати. А ви ж йому сказали, що там?.. — закінчила вона хрипким, таємничим шепотом.

— Мебльовані кімнати, — мовила місіс Парді найхутрянішим своїм голосом, — на те і є, щоб їх наймали. Я нічого йому не сказала, місіс Мак-Куль.

— І правильно зробили, люба. Бо ми тільки з того й живемо, що здаємо в найми кімнати. А ви маєте голову на в’язах, люба! Стільки є таких людей, котрі нізащо не поселяться в кімнаті, як узнають, що там хтось наклав на себе руки, та ще в ліжку.

— Ох, правду кажете, місіс Мак-Куль, жити всім якось треба, — зітхнула місіс Парді. — Атож, люба, треба. Що так, то так. Це ж сьогодні якраз тиждень, як я помагала вам прибирати покійну. Гарненька така. І чого ото було труїти себе газом? І з личка така мила...

— Та гарненька, далебі, це ви правду кажете, — погодилася, хоч і осудливо, місіс Парді. — Тільки ота родимка на лівій скроні трохи той... Наливайте собі ще, місіс Мак-Куль!

Короткий тріумф Тільді[264]

Переклад Ю. Іванова

Якщо ви не знаєте “Закусочної та родинного ресторану” Богля, ви багато втратили. Бо коли ви один з тих щасливих, хто їсть дорогі обіди, вам слід було б поцікавитись, як споживає продовольство друга половина людства. Коли ж ви належите до тієї половини, для якої поданий офіціантом рахунок є подією, то вам