Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Враз мене осінило: так у мене ж є Віталік, який кохає мене. На відміну від Станіслава з його принципами й пересторогами. І цьому хлопцю я дуже потрібна. Він мені це тисячу разів озвучував. Ну і нехай я не кохаю його, але буду з ним, стану його дівчиною по-справжньому, ну а він стане моїм першим. І це Станеться не в якомусь примарному майбутньому, коли мені стукне 20 чи скільки там Станіславу підходить. Це станеться найближчими днями, а можливо й раніше. І я навчуся кохати його. Я десь чула, що таке можливо. 

В кишені наполегливим дзвінком озивається телефон. Мій Віталік. Посміхаюся й відповідаю на дзвінок, пригадуючи, як він колись казав мені, що ми з ним на одній хвилі.

– Привіт, сонечко, як твої справи? – голос Віталіка такий ніжний. Вирішую не лякати його своїм засмученим заплаканим голосом. Зрозуміло, що правду теж не скажу. Роблю глибокий вдих, набираю повні груди повітря і повільно видихаю, як він вчив мене – для заспокоєння. Відчуваю, що вже можу щось виразно сказати. Неспішно озвучую думку, яка щойно так яскраво промайнула у моїй голові:

– Все добре, Віталику, але у мене до тебе прохання.

– Яке, кохана? Кажи!

– Я останнім часом чомусь так скучаю за домом, що мені про це  навіть сняться сни. Ця ностальгія мене сильно виснажує. А тепер я уже повнолітня, то нарешті спокійно можу переїхати в дім батьків. Віталику, ти маєш можливість мене просто зараз підкинути? 

– Так звичайно, Валентинко, я можу за тобою заїхати за хвилин 40. А Стас знає?  

– Ще ні. Він у себе, чимось сильно зайнятий, але я йому неодмінно повідомлю. Тоді я чекаю? 

– Так, кохана, я ж сказав. 

– Чудово, тоді я пакую валізи. Що встигну до твого приїзду, те заберемо. А за рештою якось заїдемо, чи Станіслав сам доставить,  – вигадую на ходу. Не можу ж я зізнатись Віталіку. Моя правда дуже вже непоказна й однозначно засмутить мого хлопця.

До приїзду Віталіка примудряюся зібрати майже все. Встигаю навіть прийняти легкий душ. Хочеться змити з себе весь той біль разом з відчуттям образи. Шкода, що не можна холодним струменем води прополоскати душу. Переодягаю плаття. Обираю легке шифонове напівкльош до колін відтінку електрик. Воно так пасує мені та дуже подобається Віталію. Від його відтінку мої голубі очі стають ще насиченіші й наче глибші. Заколюю волосся догори. Роблю легкий макіяж, останній штрих – блиск на губи. Тепер вже ніхто не здогадається, що ще недавно я не просто рюмсала, а ревіла з надривом. Мені подобається моє відображення у дзеркалі. Наношу парфум за вушко та на зап'ястя й посміхаюся. 

Розумна думка несподівано сяйнула в голові, і я вирішую: сьогодні не братиму  з собою валізи. Стас здогадається та не відпустить. Заберу речі завтра, коли він буде на роботі, а тоді повідомлю йому про свій переїзд постфактум. А зараз, якщо зустріну, просто скажу, що їду кататися містом з Віталіком. Можливо повірить.

Глюкає телефон, Віталік: 

– Сонечко, я під'їхав. Зараз піднімуся, допоможу з валізами. 

– Не треба, я не встигла їх спакувати, іншим разом. Ми просто заїдемо, я пройдуся будинком, влаштуємо собі посиденьки на терасі. Вже спускаюся, зачекай, я миттю. Хапаю сумочку, кладу туди косметичку, гаманець, телефон та ключі від будинку батьків. Окидаю себе поглядом у дзеркалі. Моє відображення мене тішить. Відмикаю двері, відчиняю. О господи! Станіслав Маєвський сидить навприсядки біля стіни, стискаючи голову руками, а поглядом потупився у підлогу. І в той момент мені чомусь здалося, що душа його плаче. Наївна, романтична фантазерка.

І мені так захотілося присісти поруч нього, обійняти, притулити до себе, втопити його обличчя в моєму бюсті й так завмерти. Але вирішую, що чогось подібного ніколи не станеться. Я в жодному разі не буду перед ним знову принижуватися. Я дівчина хоч і безталанна, але горда. І якщо він мене не хоче, то так тому й бути. Якось переживу. Забуду його, забуду, забуду!…

А на його зауваження:«Валю, вибач, ти ще маленька, я не можу», я більше не поведуся. Тепер ти мене вибач, Стасе, ти проґавив свій шанс. Я майже рік переконувала себе: ось я підросту, досягну повноліття, і він змінить своє ставлення до мене. Але не так сталося, як гадалося, як хотілося – й донині нічого не змінилося. А контролювати мухи у твоїй голові, Станіславе Маєвський, я не навчилася й не збираюся. Тому тепер я поспішаю на побачення до Віталіка. 

Одягаю маску байдужості на обличчя, та, не звертаючи уваги на Станіслава, направляюсь до сходів, набираючи швидкість. А в середині, в душі у мене вирує ураган з блискавками. В мені бореться кохання з образою. Мої мізки відмовляються приймати цю ситуацію за реальність. Не вірю, не вірю, не вірю, що Станіслав так боляче відштовхнув мене, але усвідомлюю, що це правда. І, напевне, я могла б вороже ставитися до нього, але розумію, що я не зможу ненавидіти Стаса, ніколи не зможу. Він моє перше кохання і завжди ним буде.  Зрештою, чинити так – це його право, але вирок моїм почуттям. Просто тепер маю, мушу його забути. А при зустрічі удаватиму, що ми геть чужі люди, просто випадкові знайомі, й театрально посміхатися, виказуючи люб’язність. Ох, Станіславе Маєвський, моє перше кохання, що ж ти зі мною зробив? Боляче, гірко, образливо!

– Валю, дівчинко, будь ласка, зачекай, – доноситься до моїх вух  наймиліший на світі голос з-за спини. І я майже млію, але стійко, щосили тримаю себе в руках: не озираючись, не збавляючи ходу, майже лечу до сходів. Але вже на першій сходинці мене щосили хапає за талію міцна рука Станіслава.