Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Валю, прошу тебе, не тікай від мене. Нам треба поговорити. Дівчинко, люба, пробач мені, ідіоту. Я не хотів, аби так сталося. Між нами повинна бути довіра. Ти маєш зрозуміти мене. Якщо я зараз погоджуся, то це буде безвідповідально. Розумієш, я вже не пацан. Зізнаюсь чесно, ти для мене не трофей. Я не збираю дівочу цноту, не заношу до списку любовних перемог. Ти для мене не одноразка, а до серйозних стосунків з дівчинкою твого віку я не готовий. Мені 31. У мене не було подібних стосунків. Крім того, я жонатий і там все непросто. Я не можу з тобою просто переспати, а потім забути. Не знаю, як в кого, але у мене так не працює, тим більше з тобою. А моєю коханкою ти навряд чи захочеш стати, Валю, – він так міцно пригортає мене до себе, гучно втягуючи повітря біля моєї шиї.

Розумію, знемагає, шаленіє, але своїм принципам добропорядного чоловіка не уступає. О, боже, Стасе, та хіба ж можна так жити за правилами? Крім тієї сповіді я більше нічого від нього не чую. Станіславе, ну хоч натякни, зізнайся, що хочеш мене, що кохаєш. І я буду, готова чекати. Невже це так складно. Але Маєвський більше нічого не каже. Вирішую зробити ще одну спробу, останню.

– Стасе, а якщо я скажу тобі, що готова стати тобі коханкою надовго, на роки, на скільки ти скажеш, це щось змінить?

– Ні, Валентино Ольшанська, я не готовий зробити тебе своєю коханкою, бо мине рік, другий, і ти передумаєш і не пробачиш мені цього вчинку. А я поки не вільний і ще не знаю наскільки.

Ця фраза мене добиває, але цього разу я вже не виказую йому жодних емоцій. Скільки можна. Зрештою, я вже доросла, тож нехай це побачить, переконається.

– Станіславе Максимовичу, тоді я вже піду. Перепрошую, але на мене чекають, – так впевнено й твердо звучить мій голос, навіть сама не очікувала.

– Валю, а куди ти зібралася, можна дізнатися?  

– Звичайно, між нами ж немає секретів, правда ж? 

– Так, немає, а ти що сумніваєшся?

– На побачення з Віталіком я зібралася. Ти дозволяєш? – єхидно ухмиляюся, і мені навіть не соромно. Якби він тільки знав, як я ображена на нього за ту його дурнувату правду. Краще б уже збрехав, хоч я не впевнена, що від того було б легше.  

– Якщо хочеш, то звичайно. Ти ж уже доросла, сама стверджуєш, тож можеш керувати своїм життям, як захочеш. Однак пам'ятай, про що я тебе просив, Валю.

– Ану, нагадай мені, Станіславе Максимовичу, а то я забула. Розумієш, у мене пам’ять коротка, дівоча. Я ж ще дівчинка, поки що, ти не забув? – здається ця моя спроба вколоти його таки зачепила. Бачу, як нервується, смикає кадиком, вираз обличчя суворий.

– Нагадую, дівчинко, я просив тебе, не робити дурних, імпульсивних вчинків мені на зло, на емоціях,  будь ласка!

– Добре, Станіславе Максимовичу, дурних імпульсивних вчинків на емоціях, тим більше тобі на зло, не буду робити. То можна я вже піду?

– Іди, але обіцяй це мені, Валю!

– Обіцяю! Надіюся ти не поїдеш за мною? – строго запитую. Знаю, він може. 

– Ні, не поїду. Ти ж обіцяла мені не робити дурниць, – Стас щосили пригортає мене до себе, цілує в скроню та, нарешті, з сумним видихом відпускає. І я мчу на всіх парах вниз сходами, щоб не розплакатись. Відчуваю як мою спину пропалює гарячий незадоволений погляд Станіслава. І від того мені так боляче, нестерпно боляче. Ну чому, ну чому він такий? Чому мій коханий чоловік поводиться, наче собака на сіні? Чому так контролює мене, якщо я йому не потрібна? Зрештою, чому я закохалася не в того хлопця? За що мені все це? Видихаю й мені здається, що стає легше.

Знаю, я поспішаю до Віталіка, хлопця, який безмежно мене кохає. Він говорить мені про це вже майже рік, терпеливо чекає та не ставить жодних вимог. У мене є план на сьогоднішній вечір та ніч. Це має стати, надіюся, приємним сюрпризом для нього. Я не робитиму це на зло Станіславу, я робитиму це для себе. Бо відчуваю, що інакше можу в будь-який момент знову заявитися до кабінету Маєвського та запропонувати себе, як трофей. Він і надалі моє кохання, моя спокуса, мій біль. Можливо після сьогоднішньої ночі щось в мені зміниться.