Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

про свою нову родину. В лівому стовпчику свого уявного реєстру він розташував імена трьох нікчем і одного напівнікчеми: всім відомі потвори (двоє), вижилий з розуму патріарх (один), а також благонамірена, але навіжена тітка Ліза (половина). В правому стовпчику були імена чотирьох інших: чудовий Гіл, приязний Ден, прекрасний Джим, і щораз привабливіша Емі. В підсумку Фергюсон нарахував три з половиною негативних складових і чотири позитивних, і це послужило математичним доказом того, що йому слід було радіти, а не сумувати з нової родинної конфігурації, зважаючи ж на те, що майже всі Адлери перебралися на той світ, а Фергюсони були наразі цілковито відсутні (дядько Лью – у тюрмі, тітка Міллі десь у Флориді, дядько Арнольд та тітка Джоана в Лос-Анджелесі, кузина Френсі в Санта-Барбарі, замужем, з двома дітьми, а решта його родичів – розпорошені по всій країні і поза межами досяжності), четверо хороших Шнайдерманів були всім, з чим лишився Фергюсон, а через те, що один з тих Шнайдерманів був одружений з його матір’ю, тоді як решта троє жили на відстані кількох хвилин ходьби на тому ж проїзді Ріверсайд-драйв, де жив і він сам, Фергюсон іще більше до них прив’язався, бо позитив у його родинному реєстрі був значно позитивнішим за негатив, і навіть якщо його життя й погіршилося в якомусь одному аспекті, то воно виграло значно більше в другому.

Емі була бонусом від родини Шнайдерманів, таким собі святковим подарунком, схованим під безладною купою обгорток, який віднайшовся вже тоді, коли гулянка скінчилася, і гості роз’їхалися по домівках. Фергюсон був сам винуватий, що не звернув на неї належної уваги, але на початку треба було призвичаїтися до стількох нових речей та обставин, що він не знав, що робити з отим незграбним усміхненим створінням, яке погойдувалося й безладно жестикулювало під час розмови, наче не в змозі сидіти спокійно на місці, така дивна дівчина, з брекетами та скуйовдженим русявим волоссям; але потім брекети щезли, волосся підстриглося в коротеньку копичку, і коли Фергюсону виповнилося тринадцять, він помітив, що під доти порожнім «тренувальним» бюстгальтером почали з’являтися груди, і що його вже тринадцятирічна зведена кузина більше не нагадувала ту дівчину, якою вона була в дванадцять років. Тиждень потому, як вони перебралися з Центрального парку до Ріверсайд-драйв, вона зателефонувала йому після школи й рішуче заявила, що йде до нього в гості. Коли ж Фергюсон спитався про причину візиту, вона відповіла: «Ми знайомі ось уже півроку, і за увесь цей час ти сказав мені лише кілька слів. Ми ж з тобою тепер родичі, Арчі, і мені хотілося б знати – варто завдавати собі клопоту товаришувати з тобою, чи ні».

Того дня матері й вітчима вдома не було, і, не маючи в буфеті нічого до десерту, окрім напівпорожньої коробки з напівзасохлим печивом з інжиром, Фергюсон розгубився, не знаючи, як йому бути з цим несподіваним вторгненням. Після того, як Емі поклала слухавку в своїй квартирі, минуло лишень вісімнадцять хвилин, а вона вже тиснула кнопку дзвінка їхньої квартири, але за цей проміжок часу Фергюсон вже встиг перебрати і відкинути з півдесятка ідей щодо того, як він буде розважати свою новоспечену кузину (Дивитися телевізор? Переглянути сімейний фотоальбом? Показати повну збірку п’єс Шекспіра, яку подарував йому Гіл на день народження?), а потім вирішив витягнути з комірчини свій кінопроектор та переносний екран і встановити їх для перегляду одного з фільмів про Лорела й Гарді, що, мабуть, було жахливою помилкою, як йому потім здалося, оскільки дівчатам фільми про Лорела й Гарді рішуче не подобалися, принаймні, тим дівчатам, яких він знав, починаючи з вродливої Ізабелли Крафт, яка скорчила гримаску, коли він спитав її думку про цих коміків років зо два тому, і закінчуючи нинішньою дамою його серця, Рейчел Мінеттою, яка назвала їх «інфантильними бовдурами». Але того прохолодного березневого дня 1960 року до нього увійшла Емі – в білому светрі, сірій плісированій спідниці, двоколірних шкіряних туфлях та білих бавовняних шкарпетках, всюдисущих білих гольфах, які були тоді в моді, і коли Фергюсон озвучив свій намір показати їй «По саму зав’язку», двосерійний фільм 1930 року про Лорела й Гарді, вона посміхнулася й сказала: «Прекрасно. Я люблю Лорела й Гарді. Після братів Маркс вони – найкраща команда всіх часів. Забудь «Трьох телепнів», забудь Еббота й Костелло, Стен та Оллі – оце є справжній цимес».

Ні, Емі була не такою, як інші дівчата, яких він знав, і Фергюсон, дивлячись і чуючи, як вона сміялася щонайменше чотирнадцять хвилин з тих двадцяти шести, протягом яких тривав фільм, дійшов висновку, що з нею дійсно варто буде затоваришувати, бо, як він підмітив, її сміх не був неконтрольованим веселим вереском дитини, то був глибокий нутряний регіт, схожий на дзявкіт, веселий, але водночас вдумливий, неначе вона розуміла, чому сміється, завдяки чому її сміх ставав сміхом розумним, сміхом, що сміявся над самим собою навіть попри те, що сміявся він над тим, з чого сміявся. От шкода, що вона ходить до державної школи, а не до академії Ріверсайд, бо це унеможливлювало щоденний контакт, але попри їхні стосунки з різними друзями, і попри різні види післяшкільних занять (гра на роялі й танці у Емі, спорт – у Фергюсона), після імпровізованого березневого візиту Емі вони примудрялися зустрічатися приблизно раз на десять днів, тобто, три-чотири рази на місяць, не рахуючи тих додаткових нагод, коли вони бачилися на спільних сімейних пікніках, святкових вечерях, походах з Гілом до Карнегі-хол, а також святкових подій (вечірка з приводу закінчення Джимом середньої школи, вісімдесятиріччя старого шкарбана), але здебільшого вони бачилися наодинці, гуляючи в парку Ріверсайд при гарній погоді, або сидячи один у одного в квартирі при погоді поганій, інколи ходячи в кіно, або виконуючи разом домашні завдання за одним столом, або дивлячись увечері в п’ятницю свою улюблену телепрограму «Зона сутінків», але в основному вони, будучи наодинці, говорили, або говорила Емі, а Фергюсон слухав, бо жоден з його знайомих не знав так багато про світ, як Емі Шнайдерман, котра, здавалося, мала власну думку на будь-яку тему і знала значно більше за нього майже про все. Розумна, неслухняна Емі піддражнювала свого батька, жартувала над своїм братом і парирувала безперервне невдоволене квоктання своєї матері в’їдливими всезнаючими ремарками, і за це їй не бувало ані догани, ані покарання, здебільшого тому, що вона була дівчиною, яка сміливо висловлювала свою думку і спромоглася привчити інших членів її родини поважати її за це, і навіть Фергюсон, який