Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

саме на ці ігри трійця ходила незмінно, бо ніхто не грав так гарно, як команди з Каузіо, Гайнсона, Рассела та братів Джоунс – вони були єдиним організмом з п’яти компонентів, який безперервно рухався, немов керований єдиним мозком, п’ятеро абсолютно безкорисливих і неегоїстичних гравців, котрі думали лише про успіх команди, а не власний, вони грали саме в той баскетбол, яким він задумувався з самого початку, про що кожного разу не втомлювався повторювати під час гри дядько Ден, і таки дійсно: вони були на голову вищими за «Нью-Йорк Нікс», котрі на їхньому тлі виглядали повільними, мов слимаки, і незграбними, мов ведмеді. Та хоч як би Фергюсон не захоплювався цією командою в цілому, був у ній один гравець, на якого він звертав особливу увагу – жилавий, тоненький як дротина Білл Рассел, котрий, здавалося, завжди був в самісінькому серці того, що робили «Кельти», чий мозок, здавалося, вміщав у собі мозки решти чотирьох гравців, або навпаки – був схожим на гравця, котрий розподіляв свій мозок поміж рештою партнерів, бо Рассел рухався якось дивно і був мало схожим на атлета, був гравцем малопомітним, який рідко здійснював кидки і мало забивав, рідко водився з м’ячем, однак ось він знову не дає супернику вдало зіграти на підборі, ось він знову робить неймовірний пас, ось він блокує іще один кидок, і саме завдяки йому «Кельти» з Бостона продовжували вигравати гру за грою й сезон за сезоном, здобуваючи кожного року або звання чемпіонів або призерів, тож коли Фергюсон спитав Джима, завдяки чому Рассел є великим гравцем, тоді як в багатьох відношеннях він навіть до середніх стандартів не дотягує, Джим на мить замислився, похитав головою, і відповів: «Не знаю, Арчі. Можливо, він просто розумніший за решту, або, можливо, краще за інших бачить ситуацію на майданчику і тому завжди знає, що станеться на ньому через секунду-дві.

Здоровань Джим став відповіддю на давні молитви Фергюсона, в яких він прохав Всевишнього подарувати йому старшого брата або, принаймні, приятеля-кузена, на якого він міг би рівнятися й спиратися, і тому він страшенно зрадів їхньому знайомству, а Джим, схоже, і собі був не проти приятелювати зі своїм молодшим зведеним кузеном, причому Фергюсон не усвідомлював, що Джим, маючи сестру та двох кузин, поза всяким сумнівом, не менше за нього прагнув, щоби у нього був брат. Протягом двох років перед тим, як Джим закінчив середню школу й подався навчатися до Массачусетського технологічного інституту, він був для взірцем і авторитетом для сумбурного й бунтівного Фергюсона, який добре вчився у школі, але мав, як і раніше, проблеми з поведінкою (перечив учителям, швидко спалахував, спровокований хуліганами типу Біллі Натансона), а тут раптом з’явився Джим, допитливий та життєрадісний, добросердий хлопець, який добре знався на математиці та інших точних науках, любив поговорити про ірраціональні числа, чорні діри, штучний інтелект, піфагорійські дилеми, а не було в ньому ані злості, ані бажання сказати грубе слово чи зробити агресивний жест, і, безперечно, його приклад допомагав дещо вгамовувати ексцеси Фергюсонової поведінки. Окрім того, Джим також посвячував Фергюсона в таємниці жіночої анатомії і навчав боротися з постійно присутньою проблемою «сексу на думці» (холодний душ, кубики льоду на пеніс, пробіжка завдовжки три милі на стадіоні), а найкращим було те, що Джим ходив з ним до баскетбольного майданчика: високий одинадцятикласник та іще вищий ученик випускного класу зустрічалися в суботу на півдорозі між своїми квартирами і йшли разом до Ріверсайд-Парку, де знаходили порожній майданчик і вправлялися там три години, починаючи з сьомої нуль-нуль, якщо боги погоди їм благоволили, причому вважалася прийнятною мжичка, але не дощ, рідка крупа, але не мокрий або сильний сніг, не бралися до уваги падіння температури до мінус п’яти (замерзлі пальці), або її стрибки до плюс тридцяти (дихати нічим), і це означало, що вони ходили на той майданчик майже кожної суботи, аж поки Джим не зібрав свої речі й не подався навчатися до вузу. Молодий містер Фергюсон більше не бігав підтюпцем поруч зі своєю матір’ю на суботні фотографічні вилазки – ці дні назавжди канули в Лету, віднині ті вилазки замінив баскетбол, який він відкрив для себе у віці дванадцяти років, коли м’яч перестав бути для нього завеликим і заважким, а у віці дванадцяти з половиною ця гра стала новою пристрастю в його житті, зайнявши почесне третє місце після походів у кіно та поцілунків з дівчатами, і як же ж доречно з’явився на сцені Джим саме тоді, виявивши бажання приділяти Фергюсону три години щотижня, аби навчити його грати, який же то був чудесний поворот, поява потрібної людини в потрібний час – це бувало так рідко! – а завдяки тому, що Джим був хорошим та сумлінним гравцем, достатньо вправним, щоби виступати за шкільну команду, якби було на те його бажання, він був також і хорошим наставником з основ баскетболу, і мало по малу навчив Фергюсона основним прийомам: як правильно здійснювати кидки з-під кільця, як пересуватися, граючи у захисті, як робити штрафні кидки, як грати на підборі від щита, як кидати м’яча по максимально високій траєкторії під час кидка в стрибку, як водитися лівою рукою, як робити заслон, як піднімати руки у захисті; в кінці кожного заняття вони грали на вибування, а через рік вже грали один на один, бо Фергюсон різко підріс до п’яти футів чотирьох дюймів, п’яти футів і шести, п’яти футів і семи. І хоча Фергюсон незмінно програвав вищому й досвідченішому Джиму, після чотирнадцятого дня народження якість його гри значно зросла, і часом вона була настільки пристойною, що йому вдавалося чотири або п’ять разів поспіль поцілити в голе кільце на майданчику в Ріверсайд-парку, і такі голі, без сітки, кільця можна було бачити в кожному громадському парку повсюдно у місті. Грали вони за нью-йоркським правилом «хто першим набере потрібну кількість очок поспіль, той і виграв», і Фергюсону, коли йому таланило цілити в кільце, часто не вистачало до перемоги одного-двох точних кидків. Як зазначив Джим під час одної з їхніх останніх ігор: «Якби ми пограли іще рік, а ти, Арчі, підріс іще на пару дюймів, то ти вигравав би у мене одною лівою». Ці слова він мовив з гордим задоволенням вчителя, який добре навчив свого учня. А потім вони попрощалися, Джим подався до Бостона, а в серці Фергюсона утворилася нова діра.

За півтора року материного заміжжя Фергюсон спромігся зібрати про Шнайдерманів достатньо інформації, щоби зробити певні висновки