Читати книгу - "Історія держави і права України"

Царизм вважав діяльність земств небезпечною. Для контролю над земствами були створені губернські із земських справ присутствія. Значно обмежило повноваження земських установ прийняте в руслі так званих контрреформ нове «Положення про губернські і повітові земські установи» від 12 червня 1890 р. На Правобережній Україні, де більшість поміщиків належала до польської національності і брала участь у національно-визвольному русі, запровадження земських установ розпочалося лише в 1911 р.

І все ж слід зазначити, що земства протягом півстолітнього існування чимало зробили для розвитку освіти, охорони здоров’я, піднесення хліборобства, місцевої промисловості, торгівлі, будівництва шляхів тощо. У земських лікарнях хворі одержували безкоштовну медичну допомогу. Земствами була створена велика кількість освітніх закладів для молоді (початкових, професійних, технічних шкіл, гімназій), курсів підвищення кваліфікації вчителів. Проводилась просвітницька робота та надавалась практична допомога селянам щодо застосування нових технологій у сільському господарстві.

Міська реформа здійснювалася на основі нового Міського положення, яке було затверджене Олександром ІІ 16 червня 1870 р. Спочатку його дія поширювалась лише на Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон. Наприкінці 70-х років і в інших містах України за зразком земських установ були створені всестанові органи міського самоврядування.

Городяни обирали строком на чотири роки розпорядчі органи — міські думи, які, у свою чергу, створювали виконавчі органи — міські управи на чолі з міським головою. Усі виборці залежно від майнового цензу поділялися на три групи, кожна з яких сукупно відраховувала до казни третину всіх міських податків і відповідно обирала третину кількості гласних (депутатів). В результаті кілька десятків крупних власників, які становили першу групу виборців, обирали стільки ж гласних думи, як і сотні середніх власників, які утворювали другу групу, чи тисячі дрібних власників, які входили до третьої групи виборців.

Компетенція міських дум була аналогічною компетенції земств. Вони займалися благоустроєм міст, охороною здоров’я, освітою, розвитком промисловості, торгівлі, станом ринків. Однак у 1892 р. було прийнято нове міське Положення, яке урізало повноваження міського самоврядування.

Поліцейська реформа проводилась відповідно до затверджених царським указом від 25 грудня 1862 р. Тимчасових правил про устрій поліції у містах та повітах губерній. Вона стала другою у ряду реформ і була зумовлена тими ж соціально-економічними й політичними причинами, що й інші. Серед причин її проведення слід зазначити й те, що ліквідація кріпосного права привела до скасування вотчинної поліції. Водночас унаслідок грабіжницького характеру селянської реформи відбулось різке зростання селянського руху.

У повітах були створені поліцейські управління на чолі із справниками, які призначалися губернаторами. В адміністративно-поліцейському відношенні повіти поділялися на стани, дільниці та селища. Поліцейські підрозділи очолювали станові пристави, у підпорядкуванні яких перебували «нижчі чини поліції» — поліцейські урядники.

В усіх губернських містах, деяких містах і містечках існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер та його помічник призначалися губернатором (градоначальником). Нижчими адміністративно-поліцейськими одиницями у містах були частини, очолювані міськими приставами, дільниці, очолювані — дільничними. У штаті міських поліцейських управлінь були також «виконавчі урядовці поліції» (помічники приставів, дільничних, поліцейські наглядачі) та «нижчі чини» (городові).

За реформою органи поліції були звільнені від не властивих їм господарських функцій і питань благоустрою, які передавалися органам земського й міського самоврядування. Провадження попереднього слідства передавалося судовим слідчим. Головним призначенням поліції було «стеження за виконанням законів, охорона безпеки та справ громадського благоустрою». У структурі поліцейських установ у другій половині ХІХ ст. виникли розшукові відділення (спеціалізовані органи кримінального розшуку).

Наприкінці ХІХ ст., зважаючи на посилення виступів робітничого класу, царський уряд значно збільшив кількість поліції у промислових районах. Нові поліцейські посади та підрозділи фабрично-заводської поліції створювалися, в тому числі, на кошти підприємців

Значно посилилась роль жандармерії (політичної поліції), яка здійснювала «загальний нагляд за духом усього населення і за напрямом політичних ідей суспільства». В Україні діяли жандармські управління в кожній з дев’яти губерній, в м. Одесі, на залізницях. До основних функцій жандармерії належали: політичний розшук, негласний нагляд за організаціями й особами «протиурядового напряму», проведення дізнань у справах про державні злочини, ведення контррозвідки та ін.

Військова реформа, що була проведена протягом 1864–1874 рр., установлювала всестанову військову повинність чоловіків у віці 21 року. Військова служба, загальний строк якої було скорочено до 15 років (на флоті до 10 років), складалася з дійсної військової служби й служби в запасі. Строк дійсної служби становив 6 років (на флоті — 7 років). Кадри запасу при проведенні у необхідних випадках мобілізаційних заходів становили солідний потенціал зміцнення армії. На території України було створено воєнні округи: Київський, Одеський та Харківський (який було ліквідовано у 1880 р.).

У 60–70 роках ХІХ ст. було також здійснено освітню реформу, яка відкрила для нижчих верств більший доступ до освіти, в тому числі й університетської, фінансову, цензурну та інші реформи.

Однак значення реформ не слід перебільшувати. Українські землі входили до складу Росії, яка залишалася абсолютною монархією на чолі із самодержавним монархом. Основу державного управління становили центральні й місцеві установи з дворянською більшістю. Протягом 80-х — на початку 90-х років уряд, очолюваний Олександром ІІІ, здійснив контрреформи — заходи, що значною мірою скасували реформи.

На початку ХХ ст. в результаті революційних подій 1905–1907 рр. Царизм змушений був удатися до буржуазно-демократичних перетворень у державному ладі. 17 жовтня 1905 р. було оприлюднено Маніфест, який «дарував громадянські свободи» і, заснувавши Державну думу як законодавчий орган, проголошував засади буржуазного конституціоналізму. Разом із тим, цар здійснив реорганізацію Державної ради, також наділивши її законодавчими функціями (Маніфест і указ від 20 лютого 1906 р.) Усі законодавчі рішення Державної думи мали розглядатися Державною радою і без її згоди не могли вважатись дійсними. Державна рада мала однакові з Державною думою права. Однак за своїм складом (імператор призначав Голову й Віце-голову, половину її членів, інша половина обиралась на корпоративній основі) Державна рада виконувала консервативну роль. Таким чином, фактично було створено двопалатний парламент, в якому нижньою палатою слід вважати Державну думу, а верхньою — Державну раду.

За результатами перших виборів до Думи від України увійшло 102 депутати, що становило майже чверть від її загального складу. У І Думі частина депутатів-українців (45 осіб) об’єдналася в Українську думську громаду, політичною платформою якої була автономія України. Українська фракція мала свій друкований орган — «Український вісник». До ІІ Думи було обрано також 102 депутати. Українські депутати (47 осіб) знову створили громаду і видавали часопис. Громада