Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Канна трохи підвелася на ліжку, щоб краще бачити їх. Біль у спині відразу дався взнаки. Вона, не відриваючись кілька секунд, дивилася то на Альбрехта, то на Мерліна. Тепер, коли вони стояли поруч, можна було помітити подібні риси.

- То ви крон-герцог? - здивовано подивилася вона на Альбрехта.

Хлопець тяжко зітхнув. Хіба це таке важливо?

- Так. – відповів він.

Альбрехт повернувся до Мерліна і сказав, щоб ніхто не почув.

- Скажи їй, що вона скоро побачить дочку.

- А, ти цього ще не сказав? - підняв одну брову Мерлін.

- Мені час на заняття! - перш ніж хтось встиг заперечити, хлопець розвернувся та пішов геть.

Мерлін відчув себе не у своїй тарілці. Підійшовши до ліжка, він сів на стілець поряд.

- Як ви себе почуваєте? - спитав він у Канни.

- Вже краще! У вас тут добрі лікарі! Скажіть, невже той хлопець, що нам допомагає, ваш кронгерцог?

- Так! Але ж він не любить про це говорити! Це дуже довга історія! Я зайшов на кілька хвилин! В мене термінові справи! – його голос трохи змінився, ніби він це щойно придумав. - Ваша дочка ... Рада, ви скоро її побачите!

– Ви знаєте, що з нею? Я її вже давно шукаю! - вп'ялася в нього поглядом жінка.

- Її зараз немає у замку! Я її відіслав на завдання до сусіднього міста! Коли дороги розчистять, вона повернеться! Дня за три!

- Але, Великий герцог... - їй цього було мало.

- Я дуже поспішаю! Поставте це питання Альбрехту! Він її знає краще за мене!

Мерлін відійшов від її ліжка. Він приділив ще кілька хвилин іншим врятованим бранцям, а потім пішов. Чоловік помітно нервував, хоч приводу не було.

* * *

Альбрехт справді повернувся за три години до лікарні. На цей раз все було не так, як завжди. На нього чекали.

- Альбрехт, чи можна з вами поговорити?

Хлопець обернувся і побачив, що Канна сидить на ліжку, склавши руки, і свердлить його поглядом. Альбрехт зрозумів, що їй треба, бо швидко підійшов і сів поруч на стілець.

- Мені Мерлін сказав, що ви знаєте, щось про мою дочку! Розкажіть мені! - вибагливо подивилася вона.

Альбрехт прикусив губу від обурення. Він щось розраховував на Мерліна, а той перекинув усю розмову на нього.

- Так! Я знайомий з нею! Її зараз немає у замку! Але вона давно хотіла вас знайти.

- Правда? - здивовано подивилася на нього жінка. – Рада шукала мене?

- Так! Вона вас любить і сумує за вами!

Після цього Альбрехт розповів історію, пов'язану з нею, і як вони зустрілися, і слова Оракула. Навіть те, що Рада брала участь у війні.

- У вас хоробра та розумна дочка! Це, певно, передалося їй від вас. – сказав Альбрехт.

- Ах, скільки їй довелося пережити… І це все я винна! Це мене вона пішла шукати і тепер теж застрягла тут. – зітхнула жінка.

- Так! Спочатку їй було важко! Але зараз трохи звикла! Вона хоче повернутись додому з вами!

Канна посміхнулася, але цього разу в її посмішці була гіркота.

- Я б з радістю! Але ні…

- Ви не хочете у двадцяте століття? – здивовано глянув на неї Альбрехт.

- Так, я там народилася! Але той час мені чужий!

- Невже там так погано?

- Для мене так! Я щаслива, що моя дочка має такого гарного друга! - усміхнулася вона. - Я дуже за неї хвилювалася! Але тепер бачу, що з вами вона у безпеці.

- Ви мені лестите. – зніяковів Альбрехт.

- Анітрохи! Адже я вже пожила на світі, знаю людей! Ви колись втрачали дорогих людей? - раптом поцікавилася вона.

- Так. Маму та сестру. - опустивши голову, відповів Альбрехт. – У їхній смерті винні карники імператора. Вони прийшли тоді за мною, а не знайшовши, вбили всіх.

- Я вас розумію… У мене було ще дві молодші сестри! Коли я вперше приїхала відвідати сім'ю, відбувся напад Мисливців за магією. Марту вбили… Їй тоді було лише тринадцять. Молодша… теж загинула. Так, наш рід проклятий, але він ніколи не відмовлявся від кохання та дітей!

- Що ви цим хочете сказати? – здригнувся Альбрехт.

- Моїм батькам вдалося обійти прокляття! Може й Раді вийде! Тільки ось…

– Що?

- Мало людей, які дізнавшись про це приймуть її!

Альбрехт тихо зітхнув. Подумки він погодився з нею.

- Вашій дочці вдасться обійти прокляття!

Жінка подивилася на нього таким поглядом, наче все знала наперед.

- Мої батьки вижили, тільки через те, що сила їхнього кохання захищала їх! Тільки вона дала їм сили витерпіти все! Так що я можу побажати дочці тільки істинної любові!

Альбрехт замислився.

- Але ж вони все одно загинули.

- Так! Але вони прожили разом двадцять років! А це величезний термін для нашого роду! І тим більше в прокляттях говорилося «і не побачать люблячі батьки дитинства своїх дітей…» Вони позбавили себе зору, навчившись бачити без нього. - Альбрехт здригнувся, коли жінка поклала свою долоню поверх його. - Але поки що, їй краще просто пожити!

Вона сказала так, ніби знала думки про що думає Альбрехт. Йому нічого не залишалося як кивнути.