Читати книгу - "За мости відповісте…"

За мости відповісте…

(Розповідь журналіста)

Про те, що я розповім, ніколи не напише жодна газета. Навіть «Інтєрєсная…»

Кілька років я працював в одній з обласних газет міста Z., яка гордо іменувала себе «всеукраїнською». Місто в сенсі преси було мало цікавим. Україномовним був лише губернаторський офіціоз, який майже ніхто не читав. Враження складалося таке, що його працівникам дано завдання — зробити свою роботу якомога гірше. Решта міських видань по великому рахунку відріжнялися між собою лише назвами.

Мій редактор, однак, так не вважав.

«Ми мусимо, — любив повторювати він, — знайти золоту середину між серйозним тижневиком і бульварщиною»

Або — «Ми мусимо стати газетою на всі смаки».

Отак і з’явилась в нашій газеті двадцять четверта сторінка. А я став її дописувачем.

Рубрика мала зватися «Очєвидноє — нєвєроятноє». Я, щоправда, хотів було назвати її улюбленим виразом детектива Малдера з серіалу «Цілком таємно»: «Істина за межами досяжного», звісна річ, в російському варіанті. Просто і зі смаком.

Та редактор не дозволив. Для загалу, мовляв, ця назва нічого не говорить, а телепередачу «Очєвідноє — нєвєроятноє» ще пам’ятає більшість пенсіонерів міста Z.

Я подумав, що більшої дурниці не чув, але ж не будеш сперечатися з власним шефом. І почав працювати.

Я лазив по скелях Острова з любителями — скелелазами, користуючись їхнім саморобним обладнанням, човгав по каналізації з діггерами, ганяв по розбитих дорогах на справжньому «Харлей — Девідсоні», міцно ухопившись за талію ватажка байкерів на прізвисько «Скелет», проводив ночі на старих цвинтарях (одного разу мене прийняли за осквернителя могил і забрали у відділок), ночував на відкритому археологами Святилищі бронзової доби, біля якого було тогочасне ж поховання, приймав участь в лицарських турнірах «рольовиків» та фанатів Рональда Руела Толкієна, стрибав через Купальське вогнище в ніч сонцестояння (у червні, а не у липні), стояв в колі з древніх каменів зі смолоскипом у руці, поки жрець Перуна закликав своє Божество, сидів в кущах Пугачової балки у Велику Ніч, вона ж Хеллоуін, спостерігаючи за дійством приїжджих з М. сатаністів (отут я міг отримати не тільки по морді, але й ножем у живіт), брав інтерв’ю у скінхедів, рокерів, чорнокнижників, операторів рунної магії, ельфів, гномів, жерців, відьом, астрологів, екстрасенсів, визнавців слов’янського Дажбога, скандинавського Одіна, індійського Крішни, та єгипетського Озіріса.

Чесно кажучи, я й не підозрював, що в зачуханому Z. стільки цікавого люду. Більшість з них йшла на контакт з пресою доволі охоче і не виявляла агресивности, за винятком, звісно, сатаністів. Як я на них вийшов, це окрема історія, і тут їй не місце. Але у всіх цих людей, повз всі розбіжності, була одна спільна риса.

Їх наче магнітом притягував Острів.

Про Острів у наші часи писалося і пишеться багато… Але, якщо полишити за кадром пишномовні епітети на зразок «серце України», чи «колиска козацтва», залишається ота істина, котра за межами досяжного. Там щось є… Якась древня сила… З витоками — «вікнами» в окремих місцях. Люди, що йдуть туди жерти шашлики і гадити, того не відчувають. А хто відчує — вже не буде гадити і жерти шашлики на прадавніх каменях.

Ті, хто хоч зрідка дивиться телевізор, може згадає епопею з мостами через Острів. Коли я перебрався до N — ська, а згодом і до Києва, я часто розпитував людей з ріжних кутків країни як вони ставляться до ідеї прокласти швидкісну трасу по землі, котра є скарбом для археологів і, до речі, Національним Заповідником з унікальною флорою. Обурення доводилося чути дуже рідко. Найчастіше, навіть у запеклих патріотів виринала думка, яку блискуче озвучив міський голова Z. Мовляв, ми любимо патякати, жаліємо пташок і метеликів, а настав час пожаліти себе і своїх дітей.

Тоді я питав, а чи змогли б французи задля розширення паризьких вулиць прокласти дорогу через собор Нотр — Дам.

«До чого тут собор, — часто чулось у відповідь, — це ж тільки Острів…»

Тому проти мостів з дорогою через заповідну зону протестувала лише жменька екологів та неформалів, серед яких були двоє знайомих мені жерців-язичників. Вони дібралися навіть до Президента, і той пообіцяв… Оце я чув на власні вуха, бо теж приймав участь в акції. Мости мали будуватись в обхід заповідника, нижче Острова.

Потім почався добре спланований дурдом… З пікетами, на яких людей привозили просто із заводів великими «Ікарусами»… З гаслами «Президент проти мостів, а ви?» З чисельними обуреними статтями в місцевій пресі і з гнівними листами трудящих.

Моя газета, треба віддати їй належне, стояла трохи осторонь цього бедламу. Хоча мого нарису, де я описував акцію голодування в Києві за рятунок Острова, редактор не прийняв.

«Пиши, — сказав, — про літаючі тарілки. Отой нарис про НЛО над Петрівкою у тебе вийшов незле.»

Редактор був патріотом, і навіть вів в нашій газеті україномовну сторінку. Але він добре знав, які «бабки» зав’язані на цьому будівництві. Люди, які вклали кошти в ці мости, мали змогу заткнути непокірним роти і через меншу суму. І не тільки редактору провінційної газетки.

Президент будівництво дозволив… Дозвіл підписав і директор заповіднику, великий природолюб, автор кількох розчулених книг про Острів…

В самий розпал історії з мостами археологи відкрили в районі майбутнього будівництва поселення чотирьохтисячолітньої давности.

Посередині селища колись був камінний храм. А трохи віддалік — поховання.

І саме сюди мала стати свого часу «лапа» мосту.

Ось тут — то воно й почалося, «очєвідноє — нєвєроятноє».

Одним з моїх журналістських здобутків було вміння підтримувати добрі стосунки з героями своїх нарисів. Часом це могло дати цікаву інформацію. А часом — просто дружні відносини.

Якось я спускався в каналізацію з діггером, котрий «по життю» працював слідчим у кримінальних справах. Пікантність ситуації полягала в тому, що ці дві лінії його життя не перетиналися. Ні його колеги, ні приятелі — екстремали не знали про подвійне життя цього чоловіка. Я сам дізнався випадково. Коли ото мене замели в КПЗ, запідозривши в осквернені могил з метою продажу «на метал» сталевих огороджень, вкрадених на Листопадовому цвинтарі.

Віктор, ім’я я звісно змінив, виручив мене. І з того часу ми потоваришували.

Якось я був у нього в гостях. Віктор жив самотою — дружини у ментів довго не затримуються. А особливо — у ментів з екстремальним хобі.

Мова зайшла за мости та Острів, бо якраз тоді ця тема набрала найбільшого розголосу.

— Маєш рацію, —