Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За кілька хвилин, коли звільнився лікар, чарівник зміг поговорити з ним.
- Який їхній стан?
- Тяжкий! Їх катували! Але ми поставимо їх на ноги! Думаю, тижнів за два я їх випишу! Вони люди сильні, впораються!
- Добре! Вам щось потрібно? Я дістану будь-які ліки!
- Якщо не відмовите, мені потрібний ваш брат Альбрехт! Він дуже добре розуміється на лікуванні! Він міг би мені допомагати! – попросив лікар.
- Якщо треба, я зараз розбуджу його! – пообіцяв Мерлін. Він уже не дивувався, які таланти ще має молодший брат.
Через двадцять хвилин після того, як пішов Мерлін, до палати зайшов Альбрехт. На ньому була сорочка, поспішно заправлена в штани, зібране в хвіст волосся. Сонні очі раз у раз намагалися закритися. Було видно, що хлопця щойно підняли з ліжка.
Але йому було не звикати. Раніше в Рамплурі Альбрехту часто доводилося допомагати матері, і навіть не спати ночами, доглядаючи її пацієнтів.
- Вибачте, що розбудили вас уночі.
- Нічого. – відмахнувся Альбрехт. - Чим можу бути корисним?
Лікар показав рукою на чотири ліжка. Альбрехту ще не встигли доповісти, тому він з подивом подивився на сплячих людей. Він знав лише одне – комусь потрібна допомога.
- Пане, якби не крайній випадок, я не потурбував би вас!
- Я ж просив... - невдоволено буркнув хлопець.
- Так, звичайно. Альбрехте, цих чотирьох дві години тому було привезено з Голдена! Вони майже чотири місяці перебували у полоні у Морла! Я один не впораюся. А ви розумієтеся на ліках!
- Так! Моя мати займалася лікуванням! – кивнув хлопець. – А як вони потрапили в полон? - раптом зацікавився він.
- То це ж керівники повстання у Віджіо! – щиро здивувався лікар.
- Невже? - Альбрехт недовірливо глянув на них. Поки вони спали, він міг розглянути кожного з них. Не дивно, що він зупинився біля жінки, що лежала на одному з ліжок. Вона виглядала гірше за інших. - Як її звати?
- Вам повне ім'я чи скорочене? – чомусь поцікавився лікар.
- Давайте повне!
- Катана Вольфрам Солонгтон. А якщо простіше, Морська вовчиця! До речі, як сказав Мерлін, вона мати вашої подруги Ради!
– Звідки відомо, що це саме вона?
- Так я розмовляв із Радою не так давно! Я знаю, що в цей час була ще одна Катана Солонгтон. Вона померла кілька місяців тому. А у цієї вже подвійне прізвище.
Альбрехт цю історію знав від Ради. Тільки він здивувався, що вона поділилася нею ще з кимось. Хоча останнім часом вони майже не спілкувалися. Навіть не дивно, що вона знайшла собі нових співрозмовників. Це було у дусі Ради…
- Потрібно приготувати знеболювальне! Я бачив, як ви його колись робили! Воно добре допомагало! Скажіть, у вас якийсь таємний інгредієнт?
- Це не зовсім те, що вам потрібне… Я можу спробувати скористатися ним! Думаю, різниці ніякої! – Альбрехт так і не сказав, що це за інгредієнт, і як він пов'язаний із його попереднім питанням.
* * *
Вперше за стільки часу Альбрехт справді отримував від чогось насолоду. Він проводив у лікарні майже весь вільний від занять час. Тільки дві речі могли змусити його очі світитися, - пісні та допомагати людям.
Того ранку муркочучи пісеньку, хлопець зайшов у палату та помітив, що всі четверо пацієнтів уже прокинулися. Посміхнувшись, Альбрехт підійшов до лікаря, який щось писав у своєму зошиті.
- Містере Клетіс, як вони? - присівши на вільний стілець навпроти столу, поцікавився він.
- Вже краще! Ваше зілля допомагає! Рани гояться швидше! До речі, саме час для сніданку! Мої помічниці зараз погодують їх, а потім треба зробити укол!
- А мені що робити? - покрутив головою, Альбрехт помітив візок, на якому стояла їжа.
- Поки нічого!
- Давайте я тоді, теж поможу! – ця ідея несподівано виникла в його голові. Хлопець підвівся зі стільця, і підійшов до візка, біля якого з'явилися вже кілька жінок – помічниць.
Лікар був не проти. За шість місяців, що він знав Альбрехта, стало зрозуміло, що коли молодий герцог чогось хоче, йому не треба заважати. Тим паче, якщо це допомога.
Взявши тарілку з курячим бульйоном, Альбрехт сів на стілець біля третього ліжка. Він опинився там не випадково. Допомігши жінці сісти, хлопець зачерпнув ложкою бульйон. Ніхто поки що з пацієнтів не здогадувався про його походження. Цим треба було скористатися.
- З'їжте ще ложечку! - усміхнувся Альбрехт, зачерпнувши бульйону.
- Вибачте мені, ну не лізе вже! Мені б чогось солодкого! - жінка мрійливо закотила очі. – Років сто, мабуть, не їла цукерок!
- Я вам обов'язково принесу потім цукерки! Тільки спочатку треба доїсти це!
Жінка з невдоволенням прикусила губу. А потім таки згідно кивнула. Після того, як Альбрехт відставив тарілку на візок, він допоміг їй знову лягти.
У швидкоплинному погляді, у якомусь непомітному жесті хлопець впізнавав у ній Раду. І це викликало в нього усмішку. Він мало не засміявся.
- Щось не так? - розгублено глянула на нього Канна.
- Ні, все добре! Просто ви… – хлопець так і не зміг нічого сказати про Раду.
- Ви, мабуть, знаєте, що сталося за цей час, поки ми були в полоні! Віджио втримали? - у її очах з'явилося хвилювання.
- Так. Графства Локстерн та Флурмстей тепер наші! Скоро вся Елея Еланор Соррель Астра буде на території герцогства!
- О, це добре! – полегшено зітхнула вона. А потім, повернувши голову, крикнула решті трьох. - Чули, ваші графства вільні! В нас вийшло!
Чоловіки поділили її радість. Ця новина підняла всім настрій. Раптом усі затихли – у палаті з'явився Великий герцог. За чотири дні він уперше навідався сюди. Мерлін махнув рукою, і Альбрехт підвівся і підійшов до нього.
- Ну, як ідуть справи в лікарні, брате? Ти не забув, що в тебе незабаром заняття?
Альбрехт зніяковіло переступив з ноги на ногу. Звісно, він забув.
- Так я пам'ятаю! Зараз закінчу тут і піду!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гармонія (2), Анна Стоун», після закриття браузера.