Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

- Доброго дня, Антоне Миколайовичу, - зустрічаю боса на порозі готелю з сяючою посмішкою. - Ви до нас у гості, чи з інспекцією завітали?

- А тобі б як хотілось? - грайливо запитує і обіймає мене.

Віолета на рецепції починає загадково посміхатися. І хоча такі ніжності з боку Антона для мене самої стали несподіванкою та все ж пліток тепер не уникнути. 

- Давайте, спочатку, напоїмо вас кавою, а там гляди й інспекція веселіше пройде, - на відміну від нього, не поспішаю переходити на ти на очах у підлеглих.

- Ну кава, так кава. Тут по сусідству є кав'ярня, то давай одразу туди і підемо, - розвертається у бік виходу й кидає погляд через плече перевіряючи чи йду я слідом.

- Ми й в готелі можемо випити кави, - привертаю його увагу, й рушаю у протилежний від нього бік. - Навіщо нам бігати вулицями?

Антон слухняно йде за мною, поки ми не зупиняємось перед скляними розсувними дверима. Переступаю поріг й опиняюсь у затишному внутрішньому дворику. Та затишним він став не так давно.

Ще донедавна, з цього боку будівлі був під'їзд для службового транспорту, гори тари, склад будівельних матеріалів та різного непотребу. А зараз, це зелений  острівець спокою та краси. Стіни з рудої цегли почистили від моху, залишивши на них лише дівочий виноград, що ніжними каскадами спускається до землі, під ногами виблискує ретельно вимита стара бруківка, а в кутках причаїлися незвичної форми рослини створюючи чарівну атмосферу. 

Проходжу у сад, сідаю у плетене крісло біля входу і запрошую Антона приєднатись, бо він все ще стоїть на порозі. 

- Коли ти встигла все це зробити? - озирається довкола, насупивши брови, а я починаю хвилюватись, що йому не подобається те, що він бачить. - Я навіть не пам'ятаю, що тут було раніше.

- Купа непотребу, - відповідаю акуратно і починаю усміхатись у відповідь на усмішку, що розпливається на його обличчі. Камінь з плечей падає, коли бачу його захват. - Ви самі ухвалили сплату рахунків, які я відсилала разом зі звітом, бо суми трохи перевищували звичайні статті витрат.

- Я в ті рахунки не вдивлявся, думав що то звичайне генеральне прибирання перед Великоднем, - примружується, як шкідливий кіт. - А звіт я не встиг прочитати.

- Це я зрозуміла під час телефонної розмови, - усміхаюсь, згадуючи як він постійно відволікався та перепитував під час наради у вівторок.

Підходить Ірина і ми замовляємо каву та круасани, а я додатково прошу її принести мені плед, бо не дивлячись на сонечко, зранку у дворі достатньо прохолодно.

Все ж таки особисті зустрічі не заміниш ніякими нарадами та телефонними дзвінками. Хоч Антона доволі часто відволікали телефонними дзвінками, які він не міг ігнорувати, та ми все одно пройшлися по всім пунктам стосовно змін у готелі, які мене турбували.

- Це мої звіти з першого дня роботи, всі напрацювання, що ми обговорювали, та те як їх вдалося втілити в життя, - кладу на стіл флешку і підштовхую її у бік Антона. - Я записала аудіо, щоб вам не довелося витрачати час на читання. Ви можете прослухати її у машині, під час дороги додому.

Антон сміється з моєї подачі інформації, бо розуміє що завинив, коли проігнорував мої звіти, на яких сам і наполягав. Тепер викрутитись не вийде. Він ставиться до цього готелю, не як до основного свого бізнесу, а більше як до хобі, але я хочу довести йому, що навіть цей затишний куточок може приносити йому прибуток, значно більший ніж це було раніше.

- А ще я надіслала вам посилання на сторінки готелю у соціальних мережах, підпишіться і тоді будете дізнаватись про новини не тільки з моїх звітів.

- У нас ще є сторінки в соціальних мережах? - запитує здивовано, наче минулого разу ми це не обговорювали. 

- Тепер є, - закочую очі догори та зітхаю. 

Робочі питання закінчуються, і я починаю нервувати, адже наближається час поговорити з ним про мій цікавий стан і про те, що доволі скоро йому знову доведеться шукати нового співробітника. До декретної відпустки залишається ще декілька місяців, і за цей час я ще встигну знайти нового кандидата та ввести його в курс справ.

Те що Антон не помітив мій живіт, що вже трохи випирає, мене зовсім не дивує, бо і Андрій, який бачив мене частіше теж цього не помітив. Чи то всьому виною моє вбрання вільного крою, чи то чоловіки нині такі неуважні.

Я буду сумувати за роботою та дівчатами, з якими вже трохи спрацювались, за тим робочим ритмом, що цілий день тримає мене в тонусі та відволікає від непотрібних думок. Звісно, що з двома дітьми нудьгувати не доведеться, але саме цю роботу мені буде шкода кидати. Ніколи не думала, що така посада стане мені до душі, бо ніколи не вважала себе винахідливою та креативною, але цей готель надихає. І може з першого погляду здається, що я його потроху змінюю, та насправді це він змінює мене. Раз за разом. Поступово.

Коли Антон закінчує розмову телефоном, та кладе його на стіл, я не витримую:

- Я вагітна, і вам скоро доведеться шукати мені заміну, - знову тараторю, щоб не передумати.

- Коли ти встигла? - його долоня зі стуком приземляється на стіл, і від несподіванки я підскакую з крісла. - Вибач, - перепрошує, коли розуміє, що налякав мене своїми діями. 

А я лише невпевнено посміхаюсь і знизую плечима, коли помічаю на порозі Андрія, що майже кинувся у мій бік, під час гучного здивування Антона. Підіймаю руку, показуючи, що все добре і лише губами вимовляю "Зачекай". Антон помічає це і обертається. 

- Це він? - звертається до мене. - Батько? 

- Ні, це брат близнюк батька моїх дітей, - уточнюю, і бачу як в голові Антона крутяться шестерні, намагаючись перетравити надану мною інформацію.

- Познайомиш? - впевнено запитує, чим знову дивує мене.

Я цього не планувала, але чому б і ні. Машу Андрію, який все ще стоїть неподалік.

- Привіт. Андрію, познайомся, це мій начальник Антон Миколайович.

- І на додачу друг, - додає бос і протягує руку Андрію. - І можна, просто Антон.