Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

Енді зупиняється, зависає наді мною, член у його руці, я жадібно спостерігаю, відкриваю рот в очікуванні.

- Так-а-а, - струмінь бризкає мені на губи, затікає в відкритий рот, я навіть не можу ще раз простогнати. Пробую його смак. Ммм… Рідний.

Енді схиляється над моїми розсунутими ногами, пестить клітор. Швидко, наполегливо, палко. Мені достатньо кількох секунд, щоби вибухнути. Тіло накриває хвиля щастя. Я тремчу, будучи в його руках, ноги хочеться звести, щоб відчути кожен відтінок свого оргазму.

- Я хочу ще, Енді.

Ми важко дихаємо. Звичайно, задоволені повністю, але щоразу після сексу я розумію, що хочу відчувати це частіше.

- Скільки захочеш, дівчинко моя, - притискає мене до своїх грудей, обіймає, ласкаво поглажи ває.

У мене взагалі обличчя наполовину в спермі, але нічого. Мені подобається. Це мітка. Тепер я повністю належу йому.

- Есмо, будь моєю завжди. І тільки моєю, – у його голосі звучить прохання.

- Енді, я й так твоя.

- Що б не трапилося, Есмо…

- Енді…

Щось зашуміло над будинком. Дуже дзвінко, наче над нашими головами. Припустила, що це пролетів гелікоптер. По звуку було відчуття, що він ось-ось торкнеться даху. Енді здригнувся.

- Ходімо в душ, - усміхаюся своєму коханому, захоплюю за собою у ванну.

Як мені подобаються ці лазневі процедури разом. Де та сама величезна ванна з масажем, про яку говорила Дайна? Нам би зараз туди. Потрібно організувати. Але дуже хочеться їсти. Я ж так і не поснідала.

- Ти теж думаєш зараз про їжу?

- Ні, Есмо.

Знову чути звук вертольота. Тільки цього разу він не віддалився, ніби кружляє над нами. Енді притискає мене до себе. Ми вже стоїмо посеред кімнати. Я не розумію його ніжної ніжності. Думаю взагалі про смаколики, а він не випускає, тримає міцно. Підкоряюся, розслабляюся.

- Енді, підемо вниз, поїмо.

- Есмо, послухай мене, - в його очах переживання, біль, жаль.

- Що трапилося, Енді?

- Присядь, будь ласка.

Я вмостилася на край ліжка, Енді сів навпочіпки переді мною. Дивиться на мене знизу, тримає за руки, цілує пальці.

- Пробач мені, Есмо… - я відчуваю, що йому важко говорити. – Я люблю тебе так, як нікого не любив. Ти мусиш мені довіряти. Це єдиний спосіб зберегти твоє життя. Вибач, будь ласка. Я не зміг знайти іншого виходу.

- Про що ти кажеш, Енді? – тепер насторожено говорю я. Звук вертольота почав мене лякати. - Ти кидаєш мене?

- Есмо, ми розлучимося ненадовго. Ти маєш пам'ятати, що я тебе кохаю, я тебе не залишу. Ми повинні бути разом. Ти призначена мені. Я тільки твій, - він каже з паузами, важко затягуючи повітря.

- Енді, я теж тебе люблю, - обіймаю хлопця, що сидить поруч, цілую його чоло, гладжу волосся. - Я не розумію, що ти намагаєшся мені сказати. І звідки тут вертоліт?

- Він за тобою, - в очах Енді блиснула волога.

- Ми кудись летимо?

- Тільки ти, Есмо. Я мушу повернутися додому.