Читати книгу - "Ім’я вітру"

— Дякую, Фело.

Я зайшов усередину, а вона відпустила двері в мене за спиною.

Утім, всього за мить вона пішла за мною.

— І ще одне, наостанок, — тихо промовила вона. — Тобто це просто очевидно, але ти ж тут зараз уперше… — Обличчя в неї було серйозне. — Книжки з цієї зали не виносять. Із Архівів не виносять нічого.

— Звісно, — сказав я. — Зрозуміло.

Я й не знав.

Фела всміхнулася й кивнула.

— Я просто хотіла впевнитися. Кілька років тому в нас був один молодик, який звик виносити книжки з батькової книгозбірні. До того я ще ніколи не бачила, щоб Лоррен супився, і не чула, щоб він говорив гучніше, ніж пошепки. Але коли він упіймав того хлопчину на вулиці з однією зі своїх книжок… — Вона захитала головою так, ніби й не сподівалася пояснити, що вона побачила.

Я спробував уявити собі високого, похмурого майстра розгніваним і не зміг.

— Дякую за попередження.

— Немає за що.

Фела вийшла назад до передпокою.

Я підійшов до столу, який вона мені показала.

— Як мені замовити книжку? — тихенько запитав я канцеляра за ним.

Він показав мені великий журнал. Часом траплялися запити на книжки з конкретними назвами чи авторами, але в решті випадків ішлося про більш узагальнені запити на відомості. Мені впав у око один запис: «Безіл — Іллійський місячний календар. Історія атурського календаря». Я оглянув залу й побачив, як хлопчина, що був на занятті в Гемма, зігнувся над книжкою, роблячи нотатки.

Я написав: «Квоут — Історія чандріян. Повідомлення про чандріян та їхні ознаки: чорні очі, синє полум’я тощо».

Далі я пішов до полиць і заходився оглядати книжки. Одну чи дві я впізнав завдяки своїй науці в Бена. У залі було тихо — лише раз у раз шкрябало перо об папір чи хтось ледь чутно, наче то пташка махала крилом, перегортав сторінку. Тиша видавалася мені не підозрілою, а дивовижно втішною. Згодом я дізнався, що це місце за могильну тишу прозвали «Склепом».

Врешті-решт мені в око впала книжка під назвою «Шлюбні ігри дракуса звичайного», і я поніс її до одного зі столів для читання. Я взяв її, тому що на обкладинці був витиснений доволі елегантний дракон, але почавши читати, я виявив, що то — компетентне дослідження кількох поширених міфів.

Я вже дійшов до середини вступного розділу, який пояснював, що міф про дракона, швидше за все, виник завдяки набагато простішому дракусові, аж тут біля мого ліктя з’явився канцеляр.

— Квоут?

Я кивнув, і він передав мені невеличку книжечку в палітурці з блакитної тканини.

Розгорнувши її, я миттєво розчарувався. Це була збірка історій про фей. Я прогортав її, сподіваючись відшукати щось корисне, але вона була повна солодкавих пригодницьких історій, покликаних розважати дітей. Ви такі знаєте: сміливі сирітки обводять чандріян круг пальця, здобувають багатства, одружуються з принцесами та живуть довго й щасливо.

Я згорнув книжку. Почасти цього я й очікував. Поки чандріяни не перебили моїх рідних, я теж вважав, що вони — всього-на-всього персонажі дитячих казок. Такий пошук нічого мені не дасть.

Підійшовши до письмового столу, я надовго замислився, а тоді записав у книзі запитів ще один рядок: «Квоут — Історія Ордену амірів. Походження амірів. Практики амірів». Досягши кінця рядка, я замість почати новий зупинився й поглянув на канцеляра, що сидів за столом.

— Я, у принципі, візьму що завгодно про амірів, — промовив я.

— Ми зараз трохи зайняті, — відповів він, показавши на залу. З моменту мого прибуття зайшло ще з десяток студентів. — Але ми винесемо вам що-небудь, тільки-но з’явиться така можливість.

Я повернувся до свого столу й знову погортав дитячу книжку, а тоді покинув її, зацікавившись бестіарієм. Цього разу чекати довелося значно довше, і я вже читав про дивну літню сплячку Сусквініяна, коли відчув легкий дотик до плеча.

Я повернувся, думаючи, що побачу канцеляра з повними руками книжок чи, може, це підійшов привітатися Безіл. На превеликий свій подив, я побачив, що наді мною височіє у своїх темних шатах майстер Лоррен.

— Ходімо, — тихо промовив він і жестом наказав мені йти за собою.

Не знаючи, в чому може бути річ, я рушив за ним із читальної зали. Ми пройшли за столом канцеляра, подолали сходовий марш та опинились у невеличкій безликій кімнатці зі столом і двома стільцями. В Архівах було безліч таких кімнаток, комірок-читалень, у яких члени Аркануму могли посидіти на самоті й повчитися.

Лоррен поклав на стіл книгу запитів із Фоліантів.

— Я помітив твій запит, коли допомагав одному з канцелярів-новачків у виконанні обов’язків, — пояснив він і запитав: — Ти цікавишся чандріянами та амірами?

Я кивнув.

— Це пов’язане з завданням, яке тобі дав хтось із викладачів?

Я на мить замислився, чи не розповісти йому правду. Про те, що сталося з моїми батьками. Про ту історію, яку я чув у Тарбієні.

Але Манетова реакція на мою згадку про чандріян показала мені, якою це буде дурістю. Я не вірив у чандріян, поки не побачив їх на власні очі. Якби хтось заявив, що їх бачив, я подумав би, що ця людина божевільна.

У найкращому разі Лоррен подумав би, що я сам не свій; у найгіршому — що я дурне дитя. Раптом я гостро усвідомив, що стою в одному з наріжних каменів цивілізації й розмовляю з Майстром-Архівістом Університету.

Так я зміг подивитися на все по-новому. Оповідки старого з якоїсь корчми в Доках раптом видалися дуже далекими й незначущими.

Я хитнув головою.

— Ні, пане. Я лише задовольняю власну цікавість.

— Я дуже поважаю цікавість, — промовив Лоррен без якоїсь особливої інтонації. — Можливо, я зумію дещо задовольнити твою. Аміри належали до церкви в ті часи, коли Атурська імперія ще була сильною. Їхнім кредо було «Іваре Енім Еуґе», що приблизно перекладається як «заради вищого блага». Вони були рівною мірою мандрівними лицарями та вершителями правосуддя. Вони мали суддівські повноваження й могли виступати суддями як у релігійних, так і у світських судах. Усі вони тією чи іншою мірою були вільні від дії закону.

Більшу частину цього я вже знав.

— Але звідки вони взялися? — запитав я. Наблизитися до згадки про історію Скарпі ще більше я не насмілився.

— Вони пішли від мандрівних суддів, — пояснив Лоррен. — Людей, які ходили від містечка до містечка, приносячи верховенство права до малих атурських містечок.

— Отже, вони з’явилися в Атурі?

Він поглянув на мене.

— А де ще їм було з’явитися?

Я не міг змусити себе