Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Розділ 24
Прийшов час нам з Леоном повертатися в Київ. Невдовзі мало розпочатися моє навчання, адже зимові канікули завершувалися. Їх я запам’ятаю на все життя! Події, які відбулися, закарбувалися в пам’яті, хоча я б воліла забути про них і більше ніколи не згадувати.
З сумом на серці я прощалася з батьками. Але цього разу мені було не так важко, коли я їхала вперше до столиці. Зі мною був Леон, а це робило мене щасливою. Я згадувала нашу київську домівку і розуміла, що скучила за нею.
По дорозі до Києва, ми вирішили заїхати до Юльки і Грега, щоб попрощатися з ними.
Залишивши авто біля парадного входу, ми зайшли в будинок. В холі на нас чекав Григорій Іванович.
- Привіт, друже! – посміхаючись, промовив Юлькін тато і потиснув руку Леоніду. Вони міцно обійнялись, поплескуючи одне одного по спині.
- Грег! Друзяко! – сміючись, промовив Леон радісним голосом. – От, вирішили перед від’їздом заїхати до тебе.
- Доброго ранку, Григорій Іванович! – привіталася я.
- Діанко, привіт! – сказав він. – Юленька ще спить.
- Я піднімусь до неї. Виспиться потім, як я поїду. – промовила я посміхаючись і пішла сходами догори.
Юлька міцно спала і не почула, як я зайшла до кімнати. Штори були причинені, що створювало тут напівтемряву. Я рвучко розсунула їх, пустивши денне світло в приміщення.
- Блін… - застогнала вона, ховаючи голову під подушку. – Нафіга так робити? Тато! Закрий штори!
- Я не тато, я - мама! – сказала я і розсміялась.
- Діано?! – здивовано вигукнула Юлька і зняла подушку з обличчя. – Ти якого фіга тут?
- Капец! Ото подругу маю! – обурилася я, хоча насправді лишень вдавала таку.
- Чекай, я ще толком не проснулася й трохи туплю. – сказала вона, потираючи очі. - Хотіла спитати, чого ти так рано?
- Юлька, блін! Я в Київ їду! - трохи підвищивши голос, пояснила я. – Ти чого гальмуєш?
- Капец! – вона лупнула себе долонею по чолі. – Я дні попутала! Думала, що ти завтра від’їжджаєш.
- На, тобі, маєш! – сказала я і розсміялася.
- Ми з Джоном останні два дні на постійному двіжі. – Юлька підвелася і сіла на край ліжка. – Блін, як башка болить! – простогнала вона. – Додому під ранок повернулася.
Я підійшла, сіла поруч і обійняла її.
- Лягай, досипай. – посміхаючись сказала я. – Буду скучати за тобою!
- Вибач, що так затупила. – Юлька сумно подивилась на мене і промовила: - Подзвони, коли доїдеш, окей?
Я кивнула, помахала їй на прощання рукою і вийшла з кімнати. Спустившись на перший поверх, я почула голос Григорія Івановича, що доносився з вітальні.
- Ти готовий до сімейного життя?
Почуте запитання змусило мене зупинитись. Я принишкла, намагаючись не шуміти.
- Грег, ти ж знаєш, що я з дитинства мрію про сім’ю. Нормальну сім’ю, якої я ніколи не мав. – відповів Леон. – Інше питання, чи готова до цього Діана.
- Думаю, не варто форсувати події. У вас все так швидко розвивається.
- Грег, я закохався, як школяр. – Голос Леон був веселим. Напевно, він посміхався. – З першої нашої зустрічі думки лишень про неї.
- Ну, прямо як у мене з Ірочкою. - сказав Грег і засміявся. - Думати ні про що не міг. Лишень її миле обличчя було перед очима.
Я зайшла в кімнату. Побачивши мене, вони замовкли. Леон з Грегом сиділи на дивані у вітальні і пили каву.
- Можемо їхати? – спитався Леон, дивлячись на мене. Я ствердно кивнула. Він допив каву, підвівся і потис руку Григорію Івановичу.
- На зв’язку. – промовив Грег Леону. Він посміхнувся і додав: – Щасливої дороги!
Січень потихеньку добігав кінця. Навчання постійно змушувало тримати темп і не давало розслабитися. З моменту мого повернення до Києва, я ні разу ще не була в гуртожитку. Щодня Наталка з Машкою на перервах між парами бубоніли, що я знахабніла й зовсім про них забула. Через ці слова я почувала себе винною, що давно до них не навідувалась. Але я просто хотіла бути з Леоном і проводити з ним вечори, а не з дівчатами.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Назавжди, Уляся Смольська», після закриття браузера.