Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перші дні лютого відзначилися нестерпними морозами. Такого холоду я не пам’ятала з дитинства. Останній раз зима так лютувала, коли я навчалась в другому класі. Тоді ще відмінили навчання в школі, подарувавши дітям додаткові вихідні. Як і всі діти, я раділа цьому.
Наближався день народження Леона. І чим ближче підходило восьме число, тим більше я нервувала. Я ніяк не могла визначитись з подарунком для нього.
Я обходила купу крамниць, перебрала безліч варіантів, але все було не тим, що я шукала. Неповторне й особливе – ось, що мені було потрібне. Та нажаль, я ніяк не могла знати такого подарунка.
- Як вдома добре! – вигукнула я, знімаючи шапку й рукавиці. – Я страшенно змерзла! – Леон допоміг мені зняти верхній одяг і взяв мої руки в свої.
- Ти наче крижинка! – Він підніс мої долоні до рота і почав зігрівати їх своїм теплим подихом. – Ходімо у вітальню, погрієшся біля каміну.
Ми пройшли у кімнату і Леон ввімкнув його на повну потужність. Прихопивши з дивану декілька подушок, я кинула їх на м’який килим, що лежав поруч з каміном і зручно вмостилась, насолоджуючись теплотою. Останніми днями я частенько так робила.
- Я приніс вина. – сказав Леонід і присів біля мене. Він подав мені келих з багряним напоєм. – І фруктів. – додав він і поставив тацю на підлогу.
- Дякую. – промовила я і пригорнулася до нього. Леон обійняв мене й ніжно поцілував волосся. – Як я вже втомилася від цього холоду! – обурено промовила я.
- Хочеш вже тепла? – посміхаючись, запитав мене він.
- Не те слово! – емоційно вигукнула я. – Не проти опинитись зараз там, де клімат не такий суворий.
- І яку б країну ти обрала? – Леон зробив декілька ковтків вина і з цікавістю подивився на мене.
- Беззаперечно – Італію. – промовила я. – Обожнюю її! – сказала я із захватом.
- Ти вже там була? – спитався Леонід.
- Минулого року їздила в турне. – відповіла я. – Закохалася в неї з першого погляду.
- Як я в тебе. – прошепотів він мені на вухо. Мурашки пробіглися по моїй шкірі. Я не розуміла від чого саме: чи від його слів, чи від легкого дотику його губ.
- До речі… - намагаючись тримати себе в руках, промовила я. – В мене на флешці є фотки звідти. Зачекай хвильку, я зараз її принесу.
Я випила вина і поставила келих на столика. Відшукавши в косметичці флешку, я вставила її в смартфон і прийнялась гортати фотографії, які зробила, будучи в Італії.
Леон сидів поруч і спостерігав за мною, ніжно погладжуючи мене рукою.
- Дивись. – сказала я і показала йому на телефон. – Це я в Мілані. Біля оперного театру «Ла Скала». – Я погортала декілька фоток, які я зробила на його фоні. – Нажаль, мені там не вдалося побувати. Ми були обмежені в часі й я не мала можливості роздивитись Мілан.
- Це дуже гарне місто. – промовив Леон. Я обернулася і подивилась на нього.
- Ти там був? – здивовано спиталась я.
- Не одноразово. – відповів він. – Ось ці знімки, – Леон показав у бік стіни, на якій висіли чорно-білі картини з міським пейзажем. – Це вулички Мілана. Я зробив ці фотографії декілька років тому.
Нарешті я зрозуміла в чому справа. Відчуття дежавю виникало щоразу, коли я дивилася на ці зображення.
- Оце так! – сказала я і посміхнулась. - Я то думаю, чого мені весь час здавалось, наче я там вже була.
Леон посміхнувся мені у відповідь і запитав:
- В яких ще містах Італії ти була?
- Флоренція, Венеція, Рим. – перелічила я. – Часу було мало на те, щоб побачити всю їхню красу. Але вечірня Флоренція – це щось. – захоплено промовила я. – Зараз покажу тобі фото.
Я прогорнула декілька зображень, щоб віднайти потрібну фотографію. На ній був відображений вид на вечірнє місто.
- Площа Мікеланджело. – сказали ми в один голос.
Мій погляд був здивований, а Леонід дивився на мене і посміхався. Я зрозуміла, що він теж тут був.
- Навіть не знаю, що й сказати. – промовила я й посміхнулася йому.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Назавжди, Уляся Смольська», після закриття браузера.