Читати книгу - "Американська пастораль"

Відповідь Меррі викликала того вечора в батьків задоволену посмішку. Згідно з Меррі, поки решта учнів сумлінно працювала над оформленням своїх «глибоких» дум, вона — по годинному роздумі за робочим столом — спромоглась на однісіньку, хоча й небанальну, вербальну конструкцію: «Життя — це просто короткий відтинок часу, коли ти живеш».

— А знаєш, — сказав тоді Швед, — у ньому більше сенсу, ніж можна подумати. Вона — дитина, і як вона зрозуміла, що життя коротке? Вона себе ще покаже, зарозумна як на свої літа. Гарвард уже за нею плаче.

Але вчительці знову не сподобалось, і вона поряд із відповіддю Меррі написала: «Це все?» Так, думав зараз Швед, це все. Дякувати богу, все, але й навіть це неможливо витерпіти.

По правді кажучи, він завжди знав правду: в ту мить назовні вирвалося все, що було в ній лихого, й не знадобилося ніякого спокусника. Вона не боялася, страх був їй невідомий, цій дівчинці, яка не написала вчительці, як інші діти, що життя — безцінний дар, що перед ними відкриті приголомшливі перспективи, місце для шляхетних діянь і Божа благодать, а написала, що життя — короткий часовий відтинок, коли ти живеш. Так, від початку до кінця вона все сама вирішила. Так і мало бути. Її антагонізм мав привести її до вбивства, не більше, але й не менше. Інакше не було б такого результату, як оцей безумний супокій.

Він знову спробував звернутися до розуму по допомогу. І ще як спробував! Що далі має казати розважливий чоловік? Якщо не впаде під ударами і стримає ридання, що знову ладні вирватися від щойно почутого і від її буденного тону (всі ці неймовірні речі повідомлялися напрочуд буденним тоном), що він зможе сказати? Що каже розсудливий, відповідальний батько, якщо йому, звичайно, ще доступні якісь батьківські почуття?

— Меррі, можна, я скажу тобі, що думаю? Я думаю, тебе жахає перспектива покарання за скоєне. Я думаю, ти вирішила не втікати від покари, а сама себе покарати. Золотце, я не думаю, що до цього так важко дійти. І я не думаю, що я один такий на світі, хто, побачивши тебе тут, побачивши, як ти виглядаєш, подумав би так само. Ти гарна дівчинка й тому хотіла б покаятись. Проте це не каяття. Навіть держава не скарала б тебе так сильно. Я мушу це тобі сказати, Меррі. Чесно сказати, як я бачу ситуацію.

— Так, звичайно.

— Подивися, що ти з собою зробила, — ти ж помреш, якщо й далі так житимеш. Ще рік, і ти замориш себе голодом, помреш від поганої їжі, від бруду. І ще: не треба тобі шастати туди-сюди під колією. Цей тунель аж кишить відщепенцями, безхатьками, які чхати хотіли на твої ідеали. Їхній світ не знає жалю. Вони безжальні, Меррі, їхній світ — жорстокий.

— Мені вони нічого не зроблять. Вони знають, що я їх люблю.

Його занудило — від цих слів, від її жахливої дитячості, від грандіозного сентиментального самообману. І що знайшла вона в цих безнадійних покидьках, якщо виправдовує таке до них ставлення? Вишкребки з дна — і любов? Те, що людина живе в підземному переході, саме по собі раз і назавжди відбиває в будь-кого здатність пройматися до неї любов’ю. Це було жахливо. Тепер, коли вона звільнилася від заїкання, він чує з її вуст усякі непотребства. Те, про що він так мріяв — що його прекрасна, обдарована дочка однієї чудової днини заговорить не заїкаючись, — нарешті сталося. Вона якимось дивовижним чином вибавилася від дефекту, що тримав її в постійній напрузі, зате поринула в стан хворобливої ясності й спокою, які дрімали до пори, до часу в нетрищах її душі, щоб вивільнитися у слушну мить. Яка розкішна помста! Тату, ти цього хотів? Ну то ось тобі.

Та найгіршим з усього була її здатність усе пояснювати і розжовувати.

Швед не хотів, аби його слова звучали різко, але голос його видавав.

— Мередіт, це добром не закінчиться! Ти двічі на день випробовуєш їхній терпець, і якщо продовжувати в такому дусі, то дуже скоро знатимеш, якої вони думки про твою любов. Вони голодні, Меррі, та не за любов’ю. Хтось візьме і приб’є тебе!

— А тоді я відроджуся заново.

— Я б не був такий впевнений, сонечко. Чесно, не вірю.

— Тату, але ж ти готовий визнати, що моя точка зору нічим не гірша за твою?

— Ти не могла б хоч зняти маску, поки ми говоримо? Щоб я міг тебе бачити?

— Тобто, бачити, як я заїкаюся?

— Ну, не знаю, як носіння цієї штукенції може допомагати із заїканням. По-твоєму, це можливо, так? Хочеш сказати, що, заїкаючись, ти намагалася не чинити насильства над повітрям і організмами, які живуть у ньому… так правильно? Я правильно зрозумів?

— Так.

— Ну… навіть якщо я в це й повірю, то все одно скажу, що до заїкання ти рано чи пізно могла б призвичаїтись. Так, це було б дуже важко, я згоден. Але якщо для того, щоб позбутись цього клятого дефекту, ти мала дожитися до цього… Не знаю, чи воно того варте.

— Тату, не можна пояснити все, що я робила, якимись мотивами. І я точно не стала б шукати мотиви у твоїх діях.

— Але вони там є. У всіх вони є.

— Не слід зводити духовні пошуки до подібної психології. Я б тобі цього не радила.

— Ну тоді поясни це. Будь ласка, поясни мені. Чим ти поясниш, що коли ти прийняла оце все… те, що я називаю убозтвом і тільки убозтвом, коли ти вирішила це зробити, пройти через справжнє страждання — інакше не скажеш, — Меррі, справжнє страждання, не більше, не менше, — голос його тремтів, та він все говорив, не забуваючи бути розумним-розумним, відповідальним-відповідальним, — тоді, тільки тоді — ти розумієш, про що я? — твоя заїкуватість відступила?

— Я вже казала. Просто поклала край пристрастям і себелюбству.

— Мила, мила моя дівчинка. — Він опустився просто на засмічену підлогу, бажаючи лише одного: не втратити рештки свого самовладання.

Кімнатку, де вони зараз сиділи не більш ніж на відстані витягнутої руки один від одного, освітлювало тільки сяйво, що пробивалося через брудну фрамугу. Меррі жила тут без світла. Чому? Відмовилася від електрики, вважаючи за гріх користуватись нею? Жила без світла, без усього. Он як вийшло: вона живе в