Читати книгу - "Американська пастораль"

— Три мільйони.

Три мільйони таких, як вона? Та ні, не може бути! В таких самих кімнатах? Три мільйони людей, замкнених у жахливих кімнатах?

— Ну, й де ж вони, Меррі?

— В Індії.

— Я не про Індію тебе питаю. Яке мені діло до Індії? Ми живемо не в Індії. В Америці, скільки вас в Америці?

— Не знаю. Хіба це важливо?

— Я думаю, що дуже мало.

— Не знаю.

— Меррі, а може, ти сама, як палець?

— Духовними шуканнями я займаюсь одна.

— Щось я не розумію, Меррі, не розумію. Як ти прийшла від Ліндона Джонсона до цього? Як це ти з точки А потрапила в точку Я, якщо між ними взагалі нема ніякого зв’язку? Меррі, щось тут не сходиться.

— І дуже навіть сходиться. Запевняю тебе. Все сходиться. Ти просто не бачиш.

— А ти бачиш?

— Так.

— То поясни мені. Я хочу, щоб ти мені пояснила, так, щоб я зрозумів, як це могло з тобою статися.

— Проста логіка, тату. Не треба говорити на підвищених тонах. Я поясню. Все пов’язано між собою. Я стільки вже над цим думала. Все так і є. Ахімса, джайністська концепція ненасильства, була близька Махатмі Ґанді. Сам він не був джайністом. Він був індуїстом. Але коли він в Індії шукав людей, які були б справжніми індійцями, які ще не зазнали західного впливу і за обсягом своєї доброчинності не поступалися б християнським місіонерам, він зупинився на джайнах. Нас, джайнів, дуже мало. Ми не індуїсти, але наші вірування близькі. Наша релігія з’явилася в шостому столітті до нашої ери. Махатма Ґанді запозичив у нас це поняття ахімси, ненасильства. Ми — осердя істини, яка породила Махатму Ґанді. А Махатма Ґанді, проповідник ненасильства, — ядро тієї істини, що породила Мартіна Лютера Кінґа. А Мартін Лютер Кінґ — осердя істини, що породила рух за громадянські права. Наприкінці свого життя, коли він вийшов за межі захисту громадянських прав, коли він виступав проти в’єтнамської війни…

Хоч би раз заїкнулася. Промова, яка колись примусила б її кривитися, полотніти й лупцювати по столу, неначе відбиваючи навалу слів, які напосіли на неї, тепер лилась невимушено й легко, тримаючись у цій нудній тональності, однак із дуже лагідними нотками релігійного подвижництва. Все, чого не допомогли їй досягнути логопед, психіатр, щоденник заїкання, було блискуче досягнуте за допомогою божевілля. Ставши самітницею та поринувши в злидні, наражаючись на страшну небезпеку, вона отримала моральну і фізичну владу над кожним вимовленим звуком. Інтелект, який більше не сковувало заїкання.

І саме інтелект звучав у тому, що він чув, швидкий, проникливий, допитливий розум Меррі з усім його логічним складом, що проявився в неї ще змалку. А почувши його, Швед несподівано відчув і біль, такий пронизливий і сильний, якого він ще в житті не відчував. Інтелект лишився непошкоджений, але вона божевільна; у тому, як працює її нинішня логіка, не залишилося і сліду від тієї сили міркування, яка була їй притаманна ще до того часу, коли їй виповнилось десять років. І з його боку було повним абсурдом, безумством підходити до неї з якихось раціональних позицій. Сидіти тут і намагатися робити вигляд, що ти поважаєш її релігійні почуття, коли її релігія — цілковита нездатність розуміти, чим є життя, а чим воно не є. І він, і вона удають, що він прийшов сюди, аби розширити свої знання. Вона читає йому лекцію!

— …ми не дивимось на спасіння як на таку собі форму єднання людської душі з чимось за її межами. Дух джайнського благочестя живе в словах нашого засновника Махавіри: «О, чоловіче, ти сам собі друг. Навіщо ти шукаєш друга іншого, ніж ти сам?»

— Меррі, це твоя робота? Я мушу знати відповідь на це питання. Це ти зробила?

Швед хотів поставити їй це запитання одразу, щойно вони прийдуть до неї, ще до того, як почнуть копирсатися в речах малоприємних і страшних. Йому здавалося, що він тягнув з ним через те, що не хотів, аби вона подумала, ніби його цікавить щось іще, крім довгоочікуваної зустрічі з нею, окрім можливості подбати про неї, налагодити її життя. А вже запитавши, зрозумів, що зволікав він через свій страх перед її відповіддю.

— Яка робота, тату?

— Це ти підклала бомбу на пошті?

— Так.

— І ти хотіла підірвати магазинчик Гемліна?

— А там іншого виходу не було.

— Був інший вихід — нічого не підривати. Меррі, ти мусиш сказати мені, хто примусив тебе це зробити?

— Ліндон Джонсон.

— Ні! Це не відповідь! Відповідай мені. Хто підмовив тебе? Хто промив тобі мізки? Для кого ти старалася?

Мали бути якісь зовнішні сили. Як там каже молитва? «Не введи мене в спокусу». Якщо люди не йдуть за своїми проводирями, то чому ця молитва така знаменита? Дівчинка, котра, дякувати Богу, мала все, не могла це вчинити з власної ініціативи. Їй пощастило з любов’ю. Пощастило з люблячою, добропорядною, заможною сім’єю. Хто запудрив їй мізки, хто підбив на це?

— Як же сильно, — сказала вона, — ти й досі чіпляєшся за образ свого невинного нащадка.

— Хто це був? Не покривай їх. Хто винен у цьому?

— Тату, можеш ненавидіти лише мене. Все нормально.

— Тобто, ти хочеш сказати мені, що все зробила ти сама. Знаючи, що магазинчик Гемлінів теж буде знищений. Це ти хочеш сказати.

— Так. Я мерзенна. Можеш мене зневажати.

І тут Швед пригадав, що вона написала десь у шостому-сьомому класі, до переходу в Моррістаунську старшу школу. Учням її класу в Монтессорі запропонували відповісти на десять запитань щодо їхньої «філософії», по одній відповіді на тиждень. І в перший тиждень вчитель запитав: «Навіщо ви прийшли в цей світ?» І Меррі, замість відповідати, як усі: прийшли робити добрі справи; щоб змінити на краще цей світ, — відповіла запитанням: «Навіщо в цьому світі мавпи?» Вчительку така відповідь не задовольнила, і вона порадила Меррі, щоб вона вдома як слід ще раз обміркувала це питання.

— Подумай, помізкуй, — сказала вчителька.

Вдома Меррі подумала, помізкувала — і назавтра здала аркуш паперу з новим запитанням: «Навіщо в цьому світі кенгуру?» І ось тоді вчителька вперше сказала, що в Меррі є «осляча впертість». Останнім запитанням, яке пропонувалося класу, було: «Що є життя?»