Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Богдан

На дворі вже була зима, а на місто падав лапатий сніжок. Я хотів провести цю зиму поряд з Мар'яною, та й не тільки зиму, а все своє життя. Я обрав невеликий затишний ресторанчик на березі річки. Там, серед тихих хвиль і приглушеного світла, я планував зробити найважливіший крок у своєму житті.

Мар’яна й гадки не мала, що цей вечір стане особливим. Вона одягнула свій улюблений зимовий костюм, і ми вдвох вирушили на вечерю. Коли ми зайшли в ресторан, її очі засвітилися від здивування — весь зал був прикрашений свічками та квітами. Піаніст грав легку, романтичну мелодію, яка створювала затишну атмосферу.

Ми сіли за столик біля вікна, з якого відкривався краєвид на річку. Мар’яна усміхалася, але все ж відчувала якусь напругу.

— Богдане, ти щось приховуєш? — запитала вона, примружуючи свої зелені очі.

— Побачиш, — відповів я, спробувавши виглядати максимально спокійним.

Офіціант приніс шампанське, а потім підійшов із маленькою коробочкою на срібній таці. Мар’яна здивовано глянула на мене.

— Мар’яно, — почав я, дивлячись їй просто в очі. — Ти змінила моє життя. Ти зробила мене кращою людиною, і я хочу, щоб ти була поруч зі мною завжди. Ти вийдеш за мене?

Я відкрив коробочку, в якій блищала витончена каблучка з діамантом. Усі в ресторані затихли, чекаючи на її відповідь.

Мар’яна здивовано прикрила долонею губи, і на її очах з’явилися сльози.

— Так, Богдане! — вигукнула вона, і весь ресторан вибухнув оплесками.

Я встав і надів каблучку на її палець, а вона міцно обійняла мене. У той момент, коли її теплі руки охопили мою шию, я відчув, що весь світ належить нам.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла Мар’яна, і я знав, що зробив правильний вибір.

— І я кохаю тебе, — прошепотів їй, на вухо.

Ми цілувалися під гучні овації присутніх, і офіціанти почали приносити святкові страви. Вечір був сповнений сміху, щастя та обіцянок про спільне майбутнє.

Після вечері ми вирушили на прогулянку набережною. Нічне небо було всіяне зірками, а Мар’яна, притулившись до мене, шепотіла про свої мрії та надії. А я був щасливим поряд з нею.

Так почався наш новий розділ життя — із коханням, вірою та спільними мріями.

Мар’яна

Два місяці потому

Я помирилася з батьком і братом, але наші стосунки так і залишилися напруженими. Адже не можна одними словами і вибаченнями, залікувати те що боліло роками. А ще нещодавно ми зіграли гарне і пишне весілля. Міша з Кірою були за свідків, і я уважно спостерігала за ним, намагаючись вловити будь-який натяк на сум чи розчарування. Проте на святі я не помітила нічого подібного. Здавалося, він щиро радів за нас, усміхаючись так, ніби всі колишні почуття залишилися далеко позаду. Його погляд був ясним, а вираз обличчя — безтурботним.

Можливо, це й справді був момент, коли всі старі рани загоїлися, і ми змогли залишити минуле в минулому. Але частина мене все одно не могла не задуматися: чи справді Міша почувався так легко, як демонстрував, чи просто вдало приховував свої справжні емоції?

Зараз я стояла у ванній кімнаті, відчуваючи, як серце шалено калатало. Переді мною на раковині лежав тест на вагітність, і дві яскраві смужки на ньому. «Це не сон», — подумала я, але все одно не могла до кінця повірити.

У глибині душі мене переповнювало щастя, але водночас я хвилювалася — як розповісти про це Богдану? Що він скаже? А якщо тест помилився?

Раптом з-за дверей почувся його голос:

— Кохана, ти там ще довго? Все гаразд?

Я глибоко вдихнула, спробувала зібратися з думками і відповіла:

— Заходь, коханий!

Двері відчинилися, і Богдан увійшов до кімнати. Його сірі очі випромінювали ніжність, і я відчула, як у мене тремтять руки.

— Що в тебе тут? — він помітив тест на раковині.

Я спостерігала, як його обличчя змінилося від здивування до радісного усміху, коли Богдан зрозумів, що означають ці дві смужки.

— Ти вагітна? — прошепотів він, наче боявся зруйнувати магію цього моменту. Я лише кивнула, не маючи слів від переповнюючих мене емоцій.

Богдан раптово підняв мене на руки, кружляючи навколо.

— Дівчинко моя, я такий щасливий! — він поцілував мене в чоло, а потім опустив і міцно притис до себе, ніби боявся, що ця мить зникне.

Його руки тремтіли, коли Богдан доторкнувся до мого обличчя, ніби перевіряючи, чи все це насправді.

— Ти навіть не уявляєш, як я цього чекав... — він притиснувся до мене ще міцніше, і я відчула, як його серце б’ється швидше за моє.

Я засміялася крізь сльози щастя:

— Тобі подобається наш сюрприз?

— Подобається? Це найкраща новина у світі! — Богдан не відпускав, дивлячись на мене так, наче я була найдорожчим скарбом у його житті.

— Я так тебе кохаю, — прошепотів він, торкаючись мого ще непомітного живота. — Ми будемо найкращими батьками, обіцяю.