Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

— Познайомтеся, це моя Мар’яна! — з гордістю вигукнув я, обійнявши її міцніше.

— Дуже рада познайомитися! — мама привітно усміхнулася, підійшла до Мар’яни й тепло обійняла її. — Можеш називати мене тіткою Катею або просто мамою, якщо тобі так буде зручніше. Я буду щаслива, якщо в мене з’явиться донька.

Мар’яна на мить розгубилася, але потім також усміхнулася й обійняла маму у відповідь.

— І я дуже рада з вами познайомитися! — щиро відповіла вона. — Буду тільки рада, якщо зможу назвати вас мамою.

Віталій простягнув руку Мар’яні:

— А я Віталій, приємно познайомитися.

— Взаємно, — ввічливо відповіла Мар’яна, потиснувши йому руку.

Ми сіли за стіл, і розмова потекла легко й природно, без жодних незручностей. Мама спокійно сприйняла нашу різницю у віці, хоч я неодноразово помічав, як вона ставилася до пар з великим віковим розривом — з якимось нерозумінням, ніби сумніваючись у можливості щирих почуттів. Але цього разу вона сказала, що для неї найголовніше — наше щастя. Я бачив, як ці слова справжньою теплотою торкнулися Мар’яни, і від цього моє серце наповнилося радістю.

Але раптом Віталій піднявся зі свого місця, його обличчя виражало напруженість.

— Богдане, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Я маю тобі щось сказати. Я твій батько.

У кімнаті запанувала тиша. Мар’яна здивовано подивилася на нас, її очі широко розкрилися. Але я, на відміну від неї, був готовий до цього моменту.

— Ну що ж, батьку, — спокійно відповів я, стримуючи емоції, які вирували у грудях. — Привіт! Я не тримаю образ ні на тебе, ні на маму. Якщо ти готовий бути частиною мого життя — я це приймаю.

Віталій, здавалося, зітхнув з полегшенням, і  ми обійнялися. Мама розплакалася від щастя, а Мар’яна тихо посміхалася, не вірячи, що стала свідком такої сімейної драми. Ми провели вечір за теплими розмовами та спогадами. Пізніше я з Віталієм готували шашлик, а мама з Мар’яною щось готували на кухні. Я не міг відвести погляду від Мар’яни, коли бачив, як вона сміялася разом з мамою, це було так — душевно, сімейно.

***

Наступного дня я спеціально відправив Мар’яну на шопінг з Кірою, давши їм свою кредитку. З усіх колег тільки Кіра час від часу підтримувала зв’язок з Мар’яною. Я хотів, щоб вони стали ближчими, адже Кіра була справжньою, на відміну від Олени чи Марини, яких я звільнив одразу після звільнення Мар’яни.

Поки Мар’яна була зайнята, я вирішив, що настав час поговорити з її батьком. Я запросив його на обід до затишного ресторану. Він приїхав вчасно, як і очікувалося.

— Привіт, Богдане. Що стало причиною цього несподіваного запрошення? — запитав Дмитро Іванович, сідаючи навпроти мене.

— Доброго дня, Дмитро Івановичу, — я подивився йому прямо в очі. — Я тут через вашу доньку, Мар’яну.

Він напружився, і в його очах промайнуло здивування.

— Мар’яну? Наскільки я знаю, вона більше не працює в твоїй компанії.

— Це так, — кивнув я. — Але справа в іншому. Я хочу попросити у вас її руки й серця.

Настала напружена пауза. Дмитро Іванович дивився на мене, ніби намагався зрозуміти, чи я серйозно.

— Ти просиш у мене благословення на шлюб з моєю донькою? — нарешті вимовив він, його голос тремтів від нерішучості.

— Саме так. Я кохаю її і хочу, щоб вона стала моєю дружиною.

Його очі пом’якшали, і я побачив, як Дмитро Іванович опустив плечі, ніби здався в боротьбі з внутрішніми демонами.

— Богдане, — сказав він тихо, опустивши погляд, — якщо Мар’яна буде щаслива з тобою, я не маю нічого проти.

Я відчув полегшення, ніби з мене зняли важкий тягар. Ми потиснули руки, і я побачив у його очах не лише схвалення, але й надію на відновлення стосунків з донькою.