Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Бріджид теж його побачила таким. Вона сполотніла й відвела погляд, зціпивши руки на колінах.

— Я боюся, що Ліам і Бен заподіють Енн шкоду, — повторив він. — Я не можу цього допустити.

Бріджид опустила підборіддя на груди й прошепотіла:

— Я скажу їм триматися подалі.

***

Поки ми петляли в натовпі, прямуючи до велелюдного залу Меншн-гауса, Томас міцно тримав мене за руку. Майкл запевнив, що для нас буде зарезервовано місця, і ми прослизали між нервових присутніх, які курили, совались і наповнювали приміщення запахом попільничок і несвіжих пахв. Я притулилася лицем до Томасового плеча, до його чистої твердості, й помолилася за Ірландію, хоча вже знала, що її спіткає.

Томаса вітали й віншували, і навіть графиня Маркевич, чия краса померкла під згубною дією ув’язнення й революції, з легкою усмішкою простягнула йому руку.

— Графине Маркевич, дозвольте відрекомендувати мою дружину, Енн Сміт. Вона поділяє вашу пристрасть до штанів, — стиха промовив Томас, нахиливши голову. Вона засміялася, прикривши рукою рота, щоб не видно було зламаних зубів та прогалин між ними. Відкинути марнославство нелегко, навіть серед тих, хто його уникає.

— Але чи поділяє вона мою пристрасть до Ірландії? — спитала графиня, вигнувши брови під чорним капелюхом.

— Я сумніваюся, що пристрасті можуть нічим не відрізнятися. Зрештою, вона ж заміжня за мною, — змовницьки прошепотів Томас.

Вона зачаровано розсміялася знов і відвернулася, щоб привітатися з кимось іншим, випустивши мене зі свого полону.

— Дихай, Енн, — неголосно сказав Томас, і я постаралася виконати його прохання, коли ми знайшли свої місця й засідання було оголошено відкритим. Перш ніж усе закінчиться, Констанс Маркевич назве Майкла Коллінза боягузом і клятвопорушником, а я однозначно була на боці Міка. Та все ж присутність цієї жінки не могла не викликати в мене легкого благоговіння.

Із головою занурившись у пошуки інформації, я часто замислювалася, чи не було б утрачено чари історії, якби ми могли потрапляти в минуле й переживати її. Чи не лакуємо ми, бува, минуле, створюючи героїв зі звичайних людей і уявляючи красу та відвагу там, де були самі ридання й розпач? А може, через свій ракурс інколи не помічаємо іншої картини — як старий, що озирається на свою молодість і пам’ятає лише те, що бачив? Я гадала, що час не так вносить ясність, як знищує емоції, які мали б забарвлювати спогади. Ірландська громадянська війна відбулася за вісімдесят років до моєї подорожі до Ірландії. Не так давно, щоб люди її забули, та минуло вже вдосталь часу, щоб відносно цинічні — або ж не надто цинічні — очі могли розібрати її деталі й побачити їх такими, якими вони є насправді.

Але, сидячи на велелюдному засіданні, споглядаючи чоловіків і жінок, які колись жили тільки на знімках, чуючи, як вони підвищують голоси в суперечці, на знак обурення, від надмірних емоцій, я була аж ніяк не об’єктивна чи відсторонена: я була приголомшена. Еймон де Валера, президент Дойлу, височів над усіма іншими. Тонколиций, смаглявий, із гачкуватим носом, він убирав своє високе худорляве тіло в безжально чорний одяг. Він народився в Америці й був сином ірландки й іспанця, які, на жаль, однаково ним нехтували і зрештою покинули. Передусім Еймон де Валера був людиною, яка вміла виживати. Американське громадянство врятувало його від страти після Повстання, а коли Майкл Коллінз, Артур Ґріффіт і десяток інших загинуть у вогні громадянської війни, Еймон де Валера все одно залишиться серед живих. Йому була властива велич, і на мене вона діяла також. В Ірландії його запам’ятають за політичне довголіття й особисту стійкість.

Він говорив більше, ніж усі інші разом узяті, перебиваючи та втручаючись, змінюючи й відкидаючи всі ідеї, крім власних. Він подав новий документ, який підготував за час перерви, поправку, яка не надто відрізнялася від Договору, і наполіг на його прийнятті. Коли документ було відхилено у зв’язку з тим, що його не обговорювали на закритому засіданні, Еймон де Валера пригрозив скласти повноваження президента й ще більше заплутав поточну проблему. Я знала, що моє ставлення до нього диктують відомості, які я відшукала, й вимушено нагадувала собі, що він не знав, до чого це все призведе. Я мала фору, могла поглянути на все з майбутнього, де історія вже відбулася й визначила винних. Комітет явно був високої думки про президента; повага його членів яскраво проявлялась у шанобливості й намаганнях задобрити президента. Та якщо перед де Валерою схилялися, то Майкла Коллінза любили.

Щоразу, коли Майкл висловлювався, люди прислухалися до нього, затамувавши подих, щоб нічого не пройшло поза увагою. Наші серця ніби починали битися в унісон, крізь усе зібрання відлунював якийсь нечутний барабанний бій, і я ще ніколи не відчувала нічого подібного. Я читала про деякі Майклові промови й навіть бачила знімок, який фотограф спромігся зробити з вікна над юрбою, що зібралася послухати його на Колледж-Ґрін навесні 1922 року. На фото було видно маленьку сцену, оточену морем капелюхів, що скидалися на бліді м’ячики, які підскакували; усі голови були покриті, а крім них, не було видно більше нічого. У залі людей було менше, та ефект був той самий: Майклова енергійність і впевненість привертали до себе увагу.

Публічні дебати велися далі. Артур Ґріффіт, сіролиций і недужий (закрученими вусами та круглими окулярами він нагадував мені Теодора Рузвельта, попри те що був стрункіший), найвправніше покладав відповідальність на де Валеру, і коли він став на захист Майкла після особливо нищівного нападу Кахала Бру, міністра оборони, весь зал вибухнув оплесками, що завершились аж за кілька хвилин.

В одному я помилялася. То були не звичайні чоловіки й жінки. Час дав їм того лоску, на який ці люди заслужили. Навіть ті, кого я хотіла ненавидіти, зважаючи на знайдену інформацію та власні висновки, вирізнялися з-поміж інших завзяттям і щирою впевненістю. Це були не політики-позери. Це були патріоти, чия кров і самопожертва заслуговувала на виправдання історії та співчуття Ірландії.

— Історія справді несправедлива до них. Несправедлива до всіх вас, — шепнула я Томасові, а той поглянув на мене старезними очима.

— Ми зробимо Ірландію кращою? Ми зрештою цього досягнемо? — тихо спитав він.

Я не вважала, що Ірландія коли-небудь побачить когось кращого за таких людей, як Артур Ґріффіт,