Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

стали б занедбаними. Промисловість поступово зупинилася б, а ринки зруйнувались би, поки чоловіки падали до ніг своїх дружин, не потребуючи й не помічаючи нічого, крім них. Якби всі чоловіки кохали своїх дружин так, як я кохаю Енн, із нас не було б жодної користі. А може, світ пізнав би мир. Може, якби для нас головним у житті стало кохати й бути коханими, війни скінчилися б, а незгода зникла б.

Наш шлюб триває всього кілька годин, а наші залицяння тривали ненабагато довше. Я знаю, що ця новизна щезне, і невдовзі життя візьме гору. Та мене полонила не її новизна, не новизна нашої пари. Геть навпаки. Ми неначе завжди були й завжди будемо, наше кохання й наші життя неначе вийшли з одного джерела й зрештою повернуться до нього, переплетені й невіддільні одне від одного. Ми дуже давні. Старші за історію й визначені долею.

Я сміюся із себе та зі своїх романтичних думок, радіючи, що цих слів не прочитає ніхто. Я шалено закоханий чоловік, який дивиться на свою дружину, яка спить, — м’яку, оголену й любу, і через це став дурним і сентиментальним. Я простягаю руку і гладжу її шкіру, проводячи пальцем уздовж руки від плеча до початку долоні. З’являються сироти, але Енн не ворушиться, і я заворожено дивлюсь, як її шкіра розгладжується, забувши про мій дотик. На згині ліктя я залишив пляму. У мене на пальцях чорнило. Мені подобається її вигляд, вигляд відбитка мого пальця на її шкірі. Якби я був кращим художником, то намалював би її у відбитках пальців, залишивши свій знак у всіх своїх улюблених місцях і засвідчивши цим свою відданість.

Енн розплющує очі й усміхається мені. Повіки в неї важкі, а вуста рожеві, і ось я знову засапаний і жалюгідний. Нікчемний. Але цілком упевнений.

Ніхто й ніколи не кохав так, як я кохаю Енн.

«Лягай у ліжко, Томасе», — шепоче вона, і мені вже не хочеться ні писати, ні малювати, ні навіть мити руки.

Т. С.

Розділ 21

Розлука

Люба, час для прощання:

Ніхто ж бо за нами

Не шпигує ночами;

Це пісня світання.

В. Б. Єйтс

На початку січня в Дойлі знову розпочиналися дебати щодо Договору, і ми з Томасом зібралися поїхати до Дубліна на відкриті засідання. Я хотіла, щоб із нами поїхали Бріджид і Оїн, але Бріджид наполягла, щоб ми вирушили самі.

— Іншого медового місяця вам може й не перепасти, — з притиском сказала вона. — А ми з Оїном спокійно житимемо тут із О’Тулами.

Я благала Томаса не казати їй, що мене підстрелив Ліам: надто вже складні були обставини справи, та й після такого звинувачення ми мусили б пояснити, звідки я взялася на озері, а цього я зробити не могла. Наші стосунки вже й без того були такі напружені й непрості, що я геть не знала, як можна покращити ситуацію, зізнавшись їй.

— Ти віриш, що вона захистить тебе від них? — вражено спитав Томас.

— Я вірю, що вона берегтиме Оїна, — відказала я. — Це єдине, що мене турбує.

— Це єдине, що тебе турбує?! — вигукнув Томас. Його голос гучнішав із кожним словом. — Ну, а мене — не тільки це! Боже милостивий, Енн. Ліам спробував тебе вбити. Бен, наскільки я знаю, теж. Та я, чорт забирай, радий, що той сердега Мартін Керріґан і горопашний Броді мертві, бо тепер можу перейматися тільки клятими братами Ґаллагерами.

Томас ніколи не волав, і його палкі слова викликали в мене подив. Коли я отетеріло витріщилася на нього, він схопив мене за плечі, притиснувся чолом до мого чола й простогнав моє ім’я.

— Енн, послухай. Я знаю, що Бріджид тобі небайдужа, та твоя відданість їй не є взаємною. Вона натомість віддана своїм синам, і я не довіряю їй у справах, що стосуються них.

— То що нам робити? — спитала я.

— Вона повинна знати, що я більше не підпущу їх ні до тебе, ні до Оїна.

— Вона звинуватить у цьому мене, — зажурилась я. — Подумає, що змушена обирати між нами.

— Вона справді мусить обирати, графине. Бен і Ліам завжди були баламутами. Деклан був наймолодший, але мав найхолоднішу голову й найдобріше серце із цієї трійці.

— Деклан коли-небудь бив Енн? — тихо спитала я.

Томас здивовано відсахнувся.

— А чому ти питаєш?

— Бріджид сказала мені, що розуміє, чому я — чому Енн — пішла, щойно в неї виникла нагода. Вона натякнула, що Деклан не завжди був лагідний і що він та його брати успадкували батькову вдачу.

Томас витріщився на мене, здивовано роззявивши рота.

— Деклан ніколи не здіймав руки на Енн. Вона одразу дала б йому відсіч. Вона завзято духопелила його братів. Ліам, як я знаю, якось розсік їй губу. Але то було по тому, як вона вдарила його по голові лопатою, а він змахнув рукою, намагаючись забрати ту лопату.

— То чого Бріджид стала б думати, що Деклан був жорстокий?

— Деклан завжди покривав Бена з Ліамом. Я знаю, що він не раз брав на себе провину за їхні діяння. Сплачував їхні борги, залагоджував ситуації, коли той чи той встрявали в халепу, й допомагав їм знайти роботу.

— І тепер їх, на твою думку, спробує покривати Бріджид, — зітхнула я.

— Я знаю, що вона таки спробує.

І з цією думкою Томас сів із Бріджид поговорити невдовзі після нашого одруження й розпитав її про те, де перебувають і чим займаються її сини.

Коли вона взагалі не схотіла про них говорити, він недвозначно попередив, сказавши їй, що Ліамові з Беном більше не раді в Ґарва-Ґлібі.

— Докторе Сміт, ви по вуха в цій боротьбі. Уже не один рік. Ви не невинні. Нічим не кращі за моїх хлопців. Я тримаю язика за зубами. Бережу ваші таємниці — ті нечисленні, які знаю. І їх дуже мало! Мені ніхто нічого не розповідає.

У неї затремтіло підборіддя, і вона запитливо й водночас звинувачуючи, поглянула на мене. Томас, не показуючи на обличчі емоцій, серйозно дивився на неї.

— Я боюся, що Ліам і Бен заподіють Енн шкоду, — стиха мовив він нарешті, дивлячись їй у вічі. — Чи є в мене підстави боятися їх?

Вона захитала головою й забелькотіла щось незв’язне.

— Бріджид! — урвав він, і вона негайно замовкла. Її спина випрямилась, а лице скам’яніло.

— Вони їй не довіряють, — відрубала Бріджид.

— Мені байдуже, —