Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Ви зробите її вільнішою.

— Цього мені досить, — прошепотів він.

В останню годину фінального дня дебатів Майкл Коллінз завершив засідання й попросив Дойл проголосувати за Договір чи проти нього.

Де Валера, попри те що йому вже давали слово, побажав виступити останнім і попередив Дойл, що Договір «викличе судження не на їхню користь». Його спробу красиво висловитися наостанок було перервано.

— Нехай нас зараз і в майбутні роки судитиме ірландський народ, — зацитьнув його Майкл, і я відчула різкий приплив сумніву й вагу цілої нації, що тиснула на всіх присутніх. Народні обранці з усіх округів один за одним віддавали свої голоси. В результаті голосування було шістдесят чотири голоси за Договір і п’ятдесят сім проти.

Коли оголосили результат, на вулицях здійнялися радісні вигуки, подібні до розкатів віддаленого грому, зате в залі не було ні зловтіхи, ні радісного торжества. У всіх затріпотіли і спинилися серця, а тоді мало-помалу обернулися на какофонію неузгоджених ритмів.

— Я хочу негайно скласти повноваження, — оголосив де Валера посеред цієї мішанини емоцій.

Майкл підвівся і, поклавши руки на стіл перед собою, попросив зал заспокоїтись.

— Хаос і непевність з’являються під час будь-якого переходу від війни до миру чи від миру до війни. Прошу, складімо план, створімо тут і зараз комітет для збереження порядку в уряді та країні. Ми повинні триматися разом. Повинні бути згуртованими, — наполегливо проголосив він, і на мить запала сповнена надій тиша, всі затамували подих, з’явилася можливість піти проти долі.

— Це зрада! — пролунав якийсь голос із галереї, і всі повернули голови до тендітної жінки в передньому ряду, яка стояла перед присутніми зі зціпленими руками. У неї тремтіли вуста. Вона була стражденним привидом не надто далекого минулого Ірландії.

— Мері Мак-Свайні, — прошепотіла я, ладна вмить розплакатися. Теренс Мак-Свайні, брат Мері, був мером Корка, який розпочав голодування й помер у британській в’язниці. Слова Мері покладуть край усім надіям на об’єднаний фронт.

— Мій брат помер за Ірландію. Заморив себе голодом, щоб привернути увагу до гноблення своїх співвітчизників. Не може бути союзу між тими, хто продав душі за імперські казани з м’ясом, і тими з-поміж нас, хто не знатиме спочинку, доки Ірландія не стане республікою.

Серед схвальних вигуків і гучних закликів до бунту Коллінз ще раз спробував домогтися свого.

— Будь ласка, не робіть цього, — став благати він.

Де Валера перебив його, здійнявши голос, як протестантський проповідник.

— Мої останні слова як вашого президента такі. Ми добре попрацювали. Закликаю всіх, хто підтримує почування Мері, зустрітися зі мною завтра, щоб обговорити, як нам просунутися далі. Ми не можемо відійти від боротьби зараз. На нас дивиться весь світ.

Йому урвався голос, і він не зміг продовжити. Зал розридався. Чоловіки. Жінки. Колись друзі, а тепер — вороги. І до Ірландії повернулася війна.

***

Прокинувшись серед голосів і тіней сама в дублінському ліжку Томаса, я лежала й слухала, сонна й ні в чому не впевнена. Ми покинули Меншн-Гаус, подолавши величезні радісні натовпи; вулиці не поділяли настрою, що панував у залі, і люди з величезним ентузіазмом раділи народженню Вільної держави. Коли ми вийшли із залу, кілька Мікових людей обняли Томаса: їм явно полегшало на душі від того, що більшість проголосувала за Договір; але напруження на обличчях і натужність в усмішках свідчили про те, що вони гостро усвідомлюють, яке лихо чекає на всіх попереду.

Ми не бачили Майкла після завершення засідання. Його поглинула чергова низка нарад — тепер уже покликаних створити план подальших дій без половини Дойлу. Але Майкл, звісно, відшукав Томаса. Я впізнала його глибокий голос із характерним акцентом, що лунав крізь вентиляцію, хоча й не розбирала, що він казав. Томас, який говорив тихим і низьким голосом (якщо взагалі говорив), явно заспокоював друга. Я зачекала, щоб побачити, чи викличуть мене, щоб я зазирнула у свою кришталеву кулю, але почула, як парадні двері зачинились і в будинку знову запала тиша. Я вислизнула з ліжка, закутала оголене тіло в халат і спустилася сходами до теплої кухні та свого замисленого чоловіка. У тому, що він буде замислений, я не сумнівалася.

Він сидів за кухонним столом із горнятком кави в руках, розвівши коліна й повісивши голову. Я налила й собі кави, додала туди стільки молока й цукру, що вона набула карамельного кольору. По тому жадібно випила й усілася за стіл перед Томасом. Він простягнув руку й накрутив на палець мій довгий кучерик, а тоді мляво опустив руку на коліно.

— То був Майкл? — спитала я.

— Так.

— З ним усе гаразд?

Томас зітхнув.

— Він зажене себе в домовину, одночасно намагаючись дати людям те, чого вони хочуть, і задобрити тих небагатьох, хто хоче протилежного.

Саме так і станеться. В останні місяці життя Майкла Коллінза поволі розпинатимуть. У мене стиснулися нутрощі й запекло у грудях. Я набралася духу, морально готуючись до цього. Сьогодні я про це не думатиму. Поки що не думатиму.

— Томасе, ти взагалі спав? А він? — поцікавилася я.

— Дівчинко, ти мене виснажила минулої ночі. Я міцно проспав кілька годин, — тихо сказав він і торкнувся пальцем моїх губ. Цей дотик мав нагадати мені про наші поцілунки, але Томас знову відсторонився, наче соромився того спокою й задоволення, які я йому давала. — Але сумніваюся, що спав Майкл, — неголосно договорив він. — Я чув, як він порпався на кухні о третій ранку.

— Уже майже розвиднилося. Куди він іде?

— На месу. На сповідь. На причастя. Він ходить на месу частіше за всіх кровожерливих зрадників, яких я знаю, — прошепотів Томас. — Це його заспокоює. Очищує голову. Із нього кпинять і за це. Це ірландська риса. Ми відмовляємо людині у причасті, водночас гудячи її за гріхи. Одні кажуть, що він надто благочестивий; інші — що він лицемір, через те що взагалі ходить до церкви.

— А що скажеш ти? — запитала я.

— Якби люди були досконалі, ми не потребували б спасіння.

Я сумовито всміхнулась, але він не став усміхатися мені у відповідь.

Я взяла з його рук горнятко, відставила й сіла Томасові на коліна, поклавши на плечі долоні. Він не став обвивати руками мої стегна та втягувати мене у своє тіло. Не сховав лице в мене на шиї й не звів його, щоб я поцілувала. Відчай заповнював простір між нами й напружував м’язи його стегон, затиснуті між моїми колінами.

Я почала розстібати на ньому сорочку. Один