Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Камінь холодив йому спину. Він лежав й не міг поворухнутись, наче його прибило. Останнє, що пам’ятав – слова матері, котра підступно видрала з-під його носа силу головного тіньовика, покинувши помирати. Й зараз він не розумів ні де він, ні що з ним. Вже помер? І це його посмертя?

Насилу розплющивши очі, Олекса спробував роззирнутись. Тіло слухалось погано. Боліло все, хоча кістки наче були цілими. Над ним висіло свинцеве небо, й на сріблясту блакить очей Ірени воно схожим не було: важке, похмуре, ледь не чорне. А тієї блакиті вже, мабуть, не побачити ніколи.

З горем навпіл йому вдалось звестись на ліктях. Навколо, скільки сягало око, були лиш скелі. Ні деревинки, ні кущика – саме каміння. Холодне й мертвотне. Невже й справді він вже на тому світі – світі мертвих?! Виглядає не радісно й… мертво. Саме так, як і має виглядати.

А чого він чекав? Райських пташок? Чарівних гурій, що будуть ублажати його своїми співами й танцями? За своє життя він багато чого встиг наробити такого, за що йому й дали прозвисько Лют. Чи шкодував він через це? Тоді він вважав себе правим. Його таким зробили, й він нещадно винищував тих, кого вважав злом. Потім почав замислюватись: чи всі вони ним є, й хто винен в тому, що вони такі? Тому й втік у вільне плавання, як не лютував батько, намагаючись повернути. Дійшли згодом лиш компромісу: за складні справи він буде братись, але, якщо сам так вирішить.

Та чи є це виправданням його жорстокості? Навряд. Був час, коли він отримував від неї задоволення, й тільки потім з’ясував – чому? Двоєдушництво. Підселена чорна душа вимагала собі енергії страждань. Вона кайфувала від цього, й одного разу він побачив, як виглядає в такі моменти. Самому стало страшно. Навіть про самогубство тоді думав. Врятувала Вірляна: розповіла й навчила, як протистояти своїм темним проявам.

Та, чим більшої сили він набував, тим сильнішою ставала й та друга душа. І стримувати її ставало дедалі складніше. Потрібна була живинка – його живинка. Та, котра підійшла б саме йому. Лише хто на подібне погодиться: тамувати прояви найчорнішої пітьми. Але ж і жити хотілось – нормальним людським життям. Хоча б інколи.

Проте, не підходила жодна. Люди вже давно забули про те, хто вони насправді. Забули про свою сутність, й він не сподівався більше на диво, та воно раптом сталось.

Вірляна сказала їхати туди, куди його потягне. Відпустити свої відчуття й довіритись їм. Потягнуло до богом забутого району індустріального міста. При здоровому глузді туди й не поткнувся б, хоча в центрі міста жив його учень – Андрій. Колись він навчав його бойовому мистецтву, та хлопця тягнуло й до звичайного мистецтва. Й воно стало в нагоді.

А тепер він втратив все. Втратив її – свою живинку… Та до біса це! Не живинка йому в ній була потрібна! Вона сама! Хоч і без сили своєї! Коли бачив її за мольбертом – весь світ розчинявся. Хотів просто милуватись нею. Кожним її рухом. Кожним змахом пензля. Вона сама була наче витвір мистецтва, лише не знала про це.

Й не встиг нічого… Хоча… бодай Ірену витяг з того лайна, в котре добрі люди її запхнули. Якщо її життя після цього налагодиться – вже не дарма жив.

Шерех крил вирвав його з роздумів. Виходить тут все ж було якесь життя. Мертве. Дивно. Хоча, він теж мертвий, але не тільки думки в голові прокручує, а навіть ворушиться. Тільки чому боляче? Невже мертвим теж може бути боляче?

На найближчий камінь опустився ворон. Його ворон… У світі мертвих?! Хоча, ці птахи багато чого можуть, та лиш не самі. Тоді хто керує вороном зараз? Чи птах за ним рвонув? Сам? Навіщо?

Ворон розкрив дзьоба, але замість каркання звідти почувся знайомий до щему голос:

– Олексо!

Він здригнувся: це вже було знущанням. Бити по ньому найболючішим… Це і є пекельним покаранням? Що ж, заслужив.

Птах раптом зірвався з місця й кинувся на нього так, що довелось руками прикриватись, а той все ж смиконув його за волосся й змив догори, всівшись на одному з гірських приступків, поглядаючи звідти на Олексу. Знов розкрив дзьоба й знов пролунав поклик. Це було жахливим дисонансом: бачити ворона, очікувати каркання, а чути голос дорогої тобі людини.

Птах вчергове зірвався в політ й впав ледь не каменем на нього, знов смикнувши й злетів ще трохи вище, немов кликав його за собою. Може, дійсно кликав?

Олекса задер голову й окинув скелю перед собою: не така, щоб вже й висока, але метрів п’ятдесят буде. Враховуючи, що скелелазінням він ніколи не займався, а тіло зараз просто розламувалось на частини, шанси дістатись вершини були мізерними, якщо взагалі були.

А з дзьоба ворона знов пролунало його ім’я. Тільки інтонація була більш розпачливою. Може, дійсно доноситься голос з тієї сторони – зі сторони життя? Невже Ірена побивається над ним? Тоді ще більш прикро почуватись померлим.  

Цього разу ворон вже каркнув, але надто погрозливо. Й дивився на нього згори одним оком з таким виглядом, немов задзьобати хотів. Хоча, може й хотів. Та, коли він знов ринувся вниз, Олекса підвівся, хапаючись за гострі кам’яні виступи:

– Гаразд. Ти переміг. Я лізу. От тільки куди?

А птах все кружляв довкола нього, то злітаючи вище, то знижуючись поряд. Підйом був важким. Все тіло нило й викручувало. Скеляста порода врізалась в долоні, боляче їх ранячи. А сил ставало все менше.

Він вже не розумів, скільки пішло часу на цей дурний підйом. Заради чого? Тому що, дурному птаху так захотілось? Немов почувши його думки, ворон знизився й довбнув у спину – не те, щоб боляче, але відчутно.

– Хочеш добити мене остаточно? – прохрипів Олекса, прилаштовуючи ногу на якомусь невеличкому приступку. – Куди вже більше? Чи ти будеш довбати мене, як орел Прометея?

Ворон знов щось обурено каркнув у відповідь, й Олекса затрясся нервовим реготом:

– Та знаю, знаю, що Прометей з мене ніякий! Не завдавай собі клопоту мені це пояснювати.

Він глянув вниз: високо. Дуже. Якщо зірватись з цієї висоти, то шансів вижити вже точно не буде. Й знов реготнув: вижити?! Мертвому! Як же важко це визнавати. Цікаво, а що буде, як він все ж звалиться? Вб’ється тут й провалиться ще до якогось глибшого світу смерті? Чи просто переламає все, що можна, й буде мучитись нескінченним болем, не помираючи? Не помираючи?! Ну, для цього світу він живий. А скільки всього світів смерті? Чи він один?