Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Більше не можу тягнути та хвилюватися, тож просто дозволяю собі відпустити розмову та сказати, як є.
— Я хочу відпустити душу, яка зі мною.
Він кивнув та співчутливо торкнувся мого плеча.
— Це правильно. Я знав, що ти рано чи пізно попросиш. Тільки треба зняти амулет, бо він не дає мені…
— Стривай. Перш ніж я зніму його, я маю зізнатися в де чому.
Він здивовано округлює очі.
— Чому?
— Бо я знайшла спосіб терміново відкликати Ядвігу. Думаю, вона буде дуже зла та сердита на мене, але вона буде тут. І тоді все стане на свої місця.
— Але… Як? Чому?
— Бо ти все вірно сказав, це не моє місце.
— Ні, я не те мав на увазі!
— Облиш, ти і я знаємо, що це так. Єдине що… Ти даремно вважаєш, що це не твоє діло. Ти любиш цей ліс. Тому це твоє діло. І неважливо, хто ти. Якого рівня істота, що ти робиш… Ти дуже мені допомагав весь цей час. Тож нам краще попрощатися, бо я не знаю, коли вона повернеться. Це може статися будь-якої миті, тож я одразу повернуся додому.
Він виглядає збентежено та розгублено. Навіть не думала, що він так засмутиться через мій ухід. Але це ж ще не всі новини. Подивимось, як він відреагує на це.
— Та це не все, що я маю тобі сказати.
— Не все? Є ще щось?
— Я краще просто зніму амулет і ти сам все зрозумієш.
Знімаю намисто з глибоким видихом. Я наче вириваюся на свободу. Перший вдих у стані беззахисної та повністю відкритої. Тепер я наче гола перед ним.
— Цього не може бути…
Відвожу погляд та киваю. Його очі збільшилися, а зіниці знову стали вузькими щілинками, як у кішки. Пильний погляд пронизує до кісток. Легкий мандраж перед чимось новим та невідомим.
— То ти бачиш тепер…
— Ти людина?
— Так.
— Але ж як? Це неможливо!
Він схопився за голову та нервово заходив по кімнаті, час від часу вдивляючись в мене знову і знову, ніби не вірив власним відчуттям та магічному зору своїх котячих очей.
— Я теж так думала. Що все це неможливе. Схоже, помилки таки можуть статися. Магія Берегині принесла не ту.
— Дивовижно…
Він обійшов довкола мене. Я покірливо й мовчки чекала, доки він прийде до тями та заспокоїться.
— Тепер ти розумієш, чому я не хотіла будити цю давню магію Берегині? Бо я уявлення не маю, як це робити, та й магічної сили в мене зась…
— Та наша перша зустріч на городі… Ти втрапила у пастку.
— Угу… Я не могла забути про існування того, про що не знала, — договорила я його думку, киваючи.
Він хмикнув та сплеснув руками. Його обличчя сяяло розумінням.
— Ну звісно! Я ще тоді подумав, що це аж занадто дивно. Списав все на твою ошелешеність новим статусом чи щось таке…
— Ну було не без цього. Я була дійсно… ошелешена.
Проситься, правда, інше слово, але я якось не вживаю такі у лексиконі зазвичай.
Воля припинив ходити по кімнаті та всівся за стіл. Він продовжував згадувати різні ситуації та мою поведінку, яка тепер не здавалася йому такою дивною.
— Яно, це дивовижно! Ти просто неймовірна, — видав він наостанок.
— Чого це, — не без приємного відчуття дивуюся я.
— Як чого? Ти стільки часу протрималася в іншому світі серед магічних мешканців і не видала себе! І це при тому, що ти й гадки не мала про існування магії й усього цього… Це ж так?
— Якщо не зважати на віру в казки у дитинстві, то так. Загалом ти вірно описав ситуацію. Сама дивуюся, як мені це вдалося, як мене не викрили першого ж дня. Та що там дня! Першої хвилини на тій шаленій вечірці. Я тоді, мабуть, виглядала такою ж приголомшливо ошелешеною, якою і була насправді.
— Ти була неймовірною. І є.
Він ніжно всміхнувся, захопливо дивлячись на мене. Так приємно бачити захоплення в його очах! Він вражений! Та й має рацію. Я дійсно молодець. Ну не враховуючи факапа з радіксом…
— То ти допоможеш мені з душею Богдана?
— Богдана?
Я кивнула. Він не став розпитувати. Вказав на стілець, куди я сіла. Сам тихо підійшов до мене зі спини, обережно, майже невідчутно торкнувся моїх плечей. Я відчула холод. На мить стало страшно, але раптом, наче камінь звалився з плечей. Таке полегшення… Я відчувала, як частинка мене ніби віддаляється, і що далі, то легше мені стає на душі й тим менше я відчуваю із нею зв'язок. Невже я це все так довго носила із собою? У вухах тихенько пролунало «Дякую…». Я відкрила очі та відчула неймовірний спокій і повітряну легкість. Захотілося дихати повною груддю. Воля обійшов збоку мій стілець та присів навпочепки біля мене із посмішкою на вустах.
— Тобі має бути добре зараз, — він всміхнувся.
Я кивнула. На очі навернулися сльози. Але це вже були не сльози втрати та відчаю за Богданом. Це була вдячність та всеосяжне почуття любові до усього сущого.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова», після закриття браузера.