Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

Дружина Хіґекуро, зберігши колишні дружні стосунки з Юґірі, спілкувалася з ним охочіше, ніж із синами Великого міністра, тобто рідними братами. Наділена живим розумом і привітною вдачею, вона трималася з ним завжди щиро й невимушено, на відміну від його молодшої сестри нього Акасі, занадто церемонної і недоступної. Тож Юґірі відповідав їй майже родинною взаємністю.

Після остаточного розриву з першою дружиною Хіґекуро звернув усі свої турботи на пані Тамакадзуру. Невдоволений тим, що вона народжує самих хлопчиків, він хотів було забрати до себе на виховання дочку Макібасіру від першої дружини, але принц Сікібукьо рішуче цього не дозволив — мовляв, щоб хоч її вберегти від ганьби. Принц Сікібукьо користувався великим впливом у світі й винятковою прихильністю Імператора, який турбувався про нього і ніколи ні в чому не відмовляв. Відомий своєю тонкою натурою, якою з ним могли змагатися хіба що господар садиби на Шостій лінії або Великий міністр, принц був оточений загальною пошаною та допомогою численної прислуги. Оскільки Хіґекуро навіть пророкували, що в майбутньому він може стати опорою країни, то хіба його дочкою могли б нехтувати? І хоча багато хто просив у принца Сікібукьо її руки, він досі не зробив остаточного вибору. Може, він розраховував на Касіваґі, але, на превеликий жаль принца, той, якому, видно, кішка була миліша, про його внучку зовсім не думав. А вона, життєрадісна дівчина, з кожним днем усе більше тяглася душею до мачухи[360], бо її мати, все ще в полоні дивних нападів, не викликала в неї нічого, крім болісного жалю.

Принц Хьобукьо, як і раніше, жив сам-один. Після того як усі його надії не справдилися[361], почуваючись розчарованим у житейських справах і побоюючись стати посміховиськом, він усе-таки вирішив, що не можна вічно жити самому, й дав знати про своє бажання одружитися принцові Сікібукьо, на що той одразу ж погодився. «Чому б ні? — сказав принц. — Будь-який дбайливий батько віддасть дочку за принца крові, якщо тільки не збирається посилати її на службу в палац. Щоправда, останнім часом багато хто бере в зяті простих підданих, людей розсудливих, але цілком пересічних. А от мені такі шлюби не до душі, бо я не бачу в них нічого благородного». Отже, таким чином принц Хьобукьо отримав згоду, не почувши від своєї обраниці жодного слова, а тому почувався трохи збентеженим, але знехтувати внучкою з такого знатного роду вже не міг і, не відмовляючись від свого наміру, почав відвідувати її. Навряд чи про якого-небудь зятя дбали краще, ніж про нього.

«Я маю багато дочок, — казав принц Сікібукьо, — які завдали мені чимало прикрощів. Здавалося б, з мене досить гіркого досвіду, але ось уже підросла і внучка, тож хто, крім мене, подбає про неї? Її мати з кожним роком щораз більше стає схожою на людину, що несповна розуму. А пан Садайсьо[362], видно, забув про дочку начебто через те, що я не дослухався до його бажання. То ж чи можу я не жаліти її?» І він сам наглядав за всім, навіть за оздобленням покоїв для подружжя, виявляючи майже надмірну дбайливість.

Принц Хьобукьо, все ще сумуючи за покійною дружиною, мріяв одружитися з жінкою, схожою на неї. Але, на превеликий жаль, дочка Хіґекуро, попри свою миловидність, не мала нічого спільного з його першою дружиною, і, може, тому він не приділяв їй особливої уваги, а тим самим надзвичайно засмучував принца Сікібукьо, який нічого такого не очікував. Та й мати дівчини іноді, коли приходила до тями, нарікала на її злощасну долю, все глибше впадаючи у відчай. «Я знав, що цим закінчиться, бо принц надто легковажний», — невдоволено думав і Хіґекуро, мабуть, тому що від самого початку не схвалював цього шлюбу. А Тамакадзура, взявши близько до серця таку ненадійність принца Хьобукьо, повернулася думками в минуле. «Як почувалися б мої опікуни, Ґендзі та Великий міністр, якби я опинилася в її становищі?» — з подивом і зворушенням згадувала вона про ті часи. А втім, навряд чи вона тоді серйозно думала про одруження з принцом. Їй все ще було соромно від самої думки про те, що він, напевне, зневажає її за легковажність, бо, незважаючи на його ніжні й палкі слова, вона вийшла заміж за іншого, а тому турбувалася, щоб про це не дізналася пасербиця Макібасіра, про яку і далі дбала, як того вимагав звичай. Вдаючи, ніби нічого не знає про прохолодні стосунки між новим подружжям, вона завдяки люб’язності своїх пасинків довідалася, що принц, замучений докорами сумління, не збирається розривати цього шлюбу. Тільки головна дружина принца Сікібукьо, особа, як відомо, надзвичайно сварлива, не приховувала свого невдоволення. «Виходить, я дарма вважала, що, вийшовши заміж за принца, дівчина може принаймні сподіватися на спокійне життя, хоч і не розкішне, але без подружніх зрад», — бурчала вона. «Такого я ще ніколи не чув! — розсердився принц, дізнавшись про таке звинувачення. — Хоча я дуже любив свою колишню дружину, але дозволяв собі невеликі пустощі, за які мене так суворо ніколи не лаяли». Почуваючись невдоволеним, він щоразу сильніше тужив за минулим і, засмучений, все частіше проводив дні у власному домі, де колись жив з покійною дружиною. За два роки Макібасіра, дочка Хіґекуро, звикла до такої чоловікової поведінки й змирилася з таким подружнім життям.

Непомітно минали роки за роками, аж поки не настав вісімнадцятий рік з дня сходження на престол нинішнього імператора Рейдзея. «Прикро, що я не маю сина, який міг би в майбутньому мене заступити, — нарікав Імператор. — На жаль, наш світ такий непостійний, що хотілося б решту днів прожити спокійно і неквапливо, віддаючись особистим справам і зустрічам з дорогими серцю людьми». Імператор думав і говорив про це вже давно, аж поки раптом тяжко не занедужав і зрікся престолу. «Як шкода, — горювали люди, — що це сталося так несподівано в самому розквіті його молодого віку». А втім, принц-спадкоємець уже досяг зрілості, і з переходом влади в його руки нічого особливого в країні не змінилося. Великий міністр отримав дозвіл на відставку і перестав бувати в Імператорському палаці. «Якщо навіть мудрий Імператор, усвідомивши, наскільки зрадливий цей світ, відійшов від державних справ, — казав він, — то навіщо мені старому жалкувати за своєю посадою?» Хіґекуро, отримавши посаду Правого міністра, став керувати державними справами. Мати нового Імператора, ньоґо Сьокьоден, померла, так і не дочекавшись своєї щасливої години[363]. Звісно, вона і так мала високе звання, але, на жаль, завжди відчувала, що її затьмарюють інші. Старший син ньоґо Акасі став принцом-спадкоємцем. Хоча цього призначення давно сподівалися, та коли воно сталося, всі сприйняли його як надзвичайно радісну подію. Юґірі отримав звання дайнаґона. З Правим міністром його пов’язували вельми дружні стосунки.

У глибині душі Ґендзі жалкував, що імператор Рейдзей, зрікшись престолу, не залишив по собі прямого спадкоємця. Хоча новий принц-спадкоємець і мав кревний з ним зв’язок, але сам Ґендзі був невдоволений тим, що і друга гілка його роду не мала продовження. Тож він нарікав на долю і водночас