Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

Коконна з хвилину поміркував, потім, похитавши головою, відповів:

— Усе, що ти сказав, любий мій, цілком справедливе. Ти закоханий, то й чини, як закоханий. Я честолюбний і думаю, що життя варте більшого, ніж поцілунок жінки. Коли я ризикуватиму життям, я поставлю умови. Отже й ти, бідолашний Медор[75], постарайся поставити умови.

По цих словах Коконна подав Ла Молю руку і пішов від нього, обмінявшись з ним на прощання поглядом і усмішкою.

Минуло хвилин з десять, як Коконна покинув свій пост; раптом двері відчинились, і Маргарита, обережно вийшовши з покоїв, взяла Ла Моля за руку і, не кажучи ні слова, потягла з коридору в глибину свого покою, сама замикаючи за собою двері з дбайливістю, яка свідчила, що має відбутися серйозна розмова.

В кімнаті вона сіла на стілець чорного дерева і, клавши в руки Ла Моля обидві свої руки, притягла його до себе з словами:

— Тепер, коли ми лишились самі, поговорімо серйозно, дорогий мій друже.

— Серйозно, пані? — сказав Ла Моль.

— Або по-любому. Це вам більше до вподоби? В любові, надто ж в любові королеви, можуть бути речі серйозні.

— Поговорімо... про ці серйозні речі, але з умовою, що ваша величність не розгніваєтесь на ті безумства, які я скажу вам.

— Я розгніваюсь тільки на одно, Ла Моль, — на те, коли ви будете називати мене пані та величність. Для вас, любий мій, я Маргарита.

— Так, Маргарита! Так, перлино моя![76] — сказав молодий чоловік, пожираючи очима королеву.

— От так, — сказала Маргарита — отже, ви ревнуєте, прекрасний мій дворянине?

— О, до втрати розуму.

— Ще...

— До божевілля, Маргарита.

— І до кого?

— До всіх.

— А саме?

— До короля насамперед.

— Гадаю, що після того, що ви бачили й чули, ви могли б бути спокійні щодо нього.

— І до цього де Муї, якого я побачив сьогодні вранці вперше і якого увечері зустрів в таких інтимних відносинах з вами.

— До пана де Муї?

— Так.

— Що ж викликало у вас підозру до де Муї?

— Слухайте... я пізнав його з постаті, з кольору волосся, з інстинктивного почуття ненависті. Він був сьогодні вранці у герцога д’Алансона.

— Ну, і що ж? Яке відношення має це до мене?

— Герцог д’Алансон ваш брат. Кажуть, що ви дуже його любите. Ви перекажете йому невиразні думки вашого серця, а він, як це заведено при дворі, сприятиме вашим бажанням, увівши до вас пана де Муї. Тепер, як трапилось, на моє щастя, що король опинився тут в той самий час, що й він? Я не знай цього. Але, в кожному разі, пані, будьте зо мною правдиві. Коли нема іншого почуття, — кохання, яке я до вас відчуваю, має право вимагати правдивості. Дивіться, я падаю до ніг ваших. Коли почуття, яке ви мали до мене, тільки хвилевий каприз, я вертаю вам ваше слово, вашу обіцянку, кохання ваше, вертаю герцогові д’Алансону всі його милості й ласки і йду, щоб мене вбили при облозі Ла Рошелі, якщо кохання не вб’є мене перш, ніж я доїду туди.

Маргарита, усміхаючись, слухала ці запальні слова, потім, мрійливо схиливши прекрасну голову свою на руку, сказала:

— Ви любите мене?

— О, пані, більше від життя мого, більше від спасіння, більше від усього на світі. Але ви, ви... ви не кохаєте мене.

— Бідний безумець! — промовила вона.

— О, так, пані! — скрикнув Ла Моль, лишаючись у ногах її. — Я вже сказав, що я безумець.

— Перша справа в житті для вас — кохання, любий Ла Моль?

— Одна, пані, єдина.

— Що ж, хай так. З решти я зроблю лише додаток до кохання. Ви кохаєте мене, ви бажаєте жити при мені?

— Моя єдина молитва до бога, щоб він ніколи не розлучав мене з вами.

— І ви не покинете мене. Ви потрібні мені, Ла Моль.

— Я потрібен вам? Сонцю потрібен світлячок?

— Якщо я скажу вам, що кохаю вас, чи будете ви цілком віддані мені?

— О, чи я й так не відданий вам уже, пані, всією душею моєю?

— Так. Але ви ще маєте сумніви.

— О, я винен, я невдячний, або, як я вже сказав вам і знову скажу, я безумець. Але чого пан де Муї був у вас сьогодні ввечері? З якої причини я бачив його сьогодні вранці у герцога д’Алансона? Для чого цей вишневий плащ, біле перо, спроби наслідувати мої манери?.. Ах, пані, я маю підозру не на вас, а на вашого брата!

— Нещасний! — сказала Маргарита. — Він гадає, що герцог Франсуа доведе свою прислужливість до того, що заведе коханця для сестри. Безумець, він говорить про свої ревнощі і — не догадується! Та знаєте ви, Ла Моль, що герцог д’Алансон завтра ж убив би вас власними руками, коли б дізнався, що ви були сьогодні ввечері тут, коло моїх ніг, і що я не відштовхую вас, а кажу: залишіться, Ла Моль, бо я кохаю вас, прекрасний мій дворянине. Чуєте? Кохаю! Так, кажу вам ще раз: він убив би вас!

— Боже великий! — скрикнув Ла Моль, відступаючи назад і з жахом дивлячись на Маргариту. — Чи може це бути?

— В наші часи і при нашому дворі все може бути, друже. Тепер ще кілька слів: де Муї не до мене приходив у Лувр, перебравшись у ваш плащ і закривши обличчя вашим капелюхом. Він приходив до герцога д’Алансона. Але я завела його сюди, думаючи, що то ви. В його руках наша таємниця, Ла Моль, треба його привернути до себе.

— Я волію вбити його, — сказав Ла Моль, — це швидше й певніше.

— А я, відважний мій дворянине, — сказала королева, — волію, щоб він був живий, і — щоб ви знали все — життя його для нас не тільки корисне, а й потрібне. Вислухайте мене і обміркуйте добре мої слова, перш ніж відповісти мені: чи досить кохаєте