Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

- Ти ж казав, що ти мене все... Мене!

- Тебе, - хрипко підтверджує Кір, не даючи тиші відновитися.

Без пауз сиплемо словами.

- Казав, що її не кохав!

- Не кохав!

- А мене?

- Тебе!

- Йя-я-я-я... Твоя?

- Моя!

- Квіти?

- Тобі!

- Навіщо?

- Потім!

- Навіщо?!

- Та блядь!..

- Навіщо?!

- Кохаю!

Він кричить, я судорожно тягну повітря. Разом видихаємо - голосно, протяжно, уривчасто. Знаєте відчуття, коли ти дуже-дуже довго під водою перебуваєш, задихаєшся, майже помираєш і в останню мить раптом виринаєш на поверхню? Я тут. Він тут. Над водою. Очі в очі. Повітря вибухає. Ковтаємо чистий вогонь. Це так складно, так боляче, так потужно... Його очі блищать. З моїх уже ллється розплавлений віск.

Хочу що-небудь сказати... Запитати: "Точно?". Вимагати: "Повтори!". Випросити: "Повністю всю фразу скажи..." Боже, та хоча б прошепотіти у відповідь: "Я тебе теж". Не виходить. Не можу видавити жодного слова. Змиває хвилею. Падаю на Кіра, коли він сплітає наші пальці. Ридаю захлинаючись, коли стискає міцно-міцно, перекачуючи тактильно всі свої почуття.

Усередині нього так само бомбить.

А мені мало... Мало... Ледве дихання відновлюється, гальмую потік сліз об Бойку. Надовго притискаюся губами до його гарячої ароматної шкіри. Судорожно тягну кисень носом. А потім обрушую на Кіра низку швидких поцілунків. Він завмирає. Здається, що не реагує. Але я-то відчуваю, що він тремтить. Відчуваю, як його пробирає. Відчуваю - так сильно, так просто. Відчуваю!

Швидко піднімаюся до обличчя. Бойка все ще не рухається. Навіть коли до губ притискаюся. Лише подих мій вбирає.

Різко розмикаю повіки. Вриваюся в його очі.

- Спробуй ще раз, - шепочу благально. - Скажи ще раз! Будь ласка, Кір!

Він повільно вивільняє руки. Обережно стирає пальцями мої сльози. І вимовляє нібито спокійно:

- Центуріон, - насправді з хрипотою і виразними вібраціями. Далі пауза, як крапка в попереджувальному повідомленні. Короткий вдих. Гучний видих. - Я тебе кохаю.

Усередині мене щось ламається, і я... сміюся. Смію так вільно! Так щасливо!

- І я кохаю! Кохаю! Взагалі знову і знову кохаю... Закохуюся! - видаю божевільною скоромовкою.

Що там із серцем? Його мне і запікає жар-птиця. Воно носиться по всіх грудях, намагається втекти. Але виходу немає.

- Закохуєшся? Що це ще, матір твою, означає? Що? Як часто?

- Кожен день!!!

- Що за... На хрін, блядь... Варя...

- Бойка! Дурень же ж... Щоразу в тебе!!!

- Варя... Блядь... Блядь...

- А ти мене давно? Давно?

- З першої секунди. Завжди. Назавжди.

- Не може бути! - протестую, бо й справді не вірю. - Ти кривлявся, обзивався, матюкався, знущався...

- Клянуся!

- Клянешся? - видихаю і затихаю.

- Я просто баран, - уражено визнає Бойка. І від сорому червоніє. Як мені подобається ця фішка! Така нестримна, справжня, палаюча... - Ну ти й так знаєш. Мудак я. Мудак.

- Знаю, знаю... - тягну задумливо і майже задоволено. А потім, нарешті, смакую: - Завжди назавжди?

- Завжди назавжди, рідна.