Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Ти ж казав, що ти мене все... Мене!

© Варвара Любомирова

Він стоїть переді мною і мовчить. Дивиться так пронизливо, я дихати не можу. Пальці мої не просто міцно стискає, навіть цим жестом висловлює божевільну потребу. Моє серце гальмує, щоб в один момент зірватися в шалений відрив. Усі ці смертельні танці тільки з Бойком трапляються. Тільки для нього.

Величезний букет заважає йому наблизитися. Але він примудряється. Відводить руку і, смикнувши мене до себе, притискає до звільненого боку.

- Що ти робиш? - запитує зовсім як тоді в клубі, просто у вухо видихає.

Відновлює контакт. Я не підключаюся. Тарабаню голосно на відстані.

- Твоя Карина повернулася! Хоче тебе назад. Заявила, що у вас усе ледь не до весілля йшло! І ще, мовляв, дійде!

- Так і сказала?

Мене рве, а він спокійний як ніколи. Інтонації рівні, жодної емоції не проривається. А я, після того, що мені видала Карина, хочу, щоб і його розкидало. Адже мене трясе, до гикавки скоро дійде.

- Так і сказала!

- Візьми, - таким же сухим тоном каже Бойка, пхає мені квіти й відступає вбік.

Пакунок із моїм подарунком залишає на письмовому столі і виходить до того, як мені вдається видихнути:

- Це мені?

Дивлюся на двері, що зачинилися, поки видимість не розмилюється. Нахиляю голову, і сльози капають на темно-рожеві бутони. І справді, мені? За що? Чому? Буквально втикаюся обличчям в ароматну й ніжну масу. Старанно переводжу подих. Не помічаю, як біжить час, поки намагаюся впоратися зі своїми емоціями. А коли Кір, такий самий холодний, ніби чужий, повертається, несвідомо здригаюся.

- Постав квіти й одягнися. Поїдемо, покатаємося, - чую над головою все той же надзвичайно спокійний голос.

Тільки тепер мені ще й страшно стає. Раптом він кличе, щоб сказати, що все... Помилився. Поспішив. З Кариною краще. Легше. Приємніше.

Поки одягаюся, вже вмираю. Добре, що доводиться повозитися з букетом. Вази у мене немає, йду до дівчат, щоб позичити. Поки розмовляю з ними, поки набираю воду, поки ставлю квіти і розправляю прим'яті листочки, Бойка терпляче чекає. Чи усвідомлює, що я навмисно тягну час? Намагаюся відтермінувати розмову, щоб заспокоїтися. Може, даремно розлютилася? Він-то в чому винен? Хоча винен, звісно! Адже його дівчина! От не був би з нею, жодних проблем і не виникло б.

"Виникли б інші...", - підказує розум.

Я відмахуюся. А потім протяжно зітхаю і приймаю.

Кір не каже, куди везе. Я не питаю. Мовчимо всю дорогу, я і її не відстежую. Дивлюся в бокове вікно, але не сприймаю. Тільки після того, як двигун глухне, усвідомлюю, що перебуваємо на набережній. Не можу навіть сказати, якій саме. Мені все одно.

Бойка повертається до мене і вимагає, нарешті-таки, вкладаючи в голос хоч якісь емоції:

- Говори.

Підкидаючи до нього погляд, рвано тягну повітря. Груди різко піднімаються і так само швидко опадають.

- Ти справді казав їй... Хотів... Одружитися? Усе це? - сумбурно вивалюю я.

- Звісно ж, ні, - начебто не підвищує голосу, а за інтонаціями нібито рявкає.

Може, я частково оглухла?

Адже всередині вирує ураган. У голові, в душі, в серці - скрізь топить на максимум. Щось по-любому перебиває і заглушає.

- Ти ходив до неї зараз?

Ревную. Ревную. Ревную.

Це все, що я здатна відчувати і розуміти.

- Так, до неї. Більше вона до тебе не сунеться.

Мене різко перекидає на протилежний бік. Інші переживання охоплюють.

- Ти ж із нею... Нормально говорив? Не погрожував? Не залякував?

- Нормально. Не погрожував.

- А що саме сказав?

Бойка відводить погляд. Думає. За відчуттями, надто довго думає. Вирішує, чи можна зі мною поділитися? Занадто особисте? Я знову на іншій стороні, де є тільки чорні ревнощі й нічого крім. Я маю бути розважливою - це моя суть. Я маю... На хрін мені зараз не потрібна розсудливість!

- Нехай це залишиться між нами, - видає Кір після затяжної паузи.

- Між тобою і Кариною? - задушено уточнюю я.

Здається, що кисень у салоні закінчується. Він, чорт забирай, у всьому світі зникає!

- Так.

- Що... Що за... Що за... Що за дурниця? - ревнощі вириваються назовні.

Голос від неї дзвенить і ніби ламається. Не відаю, що творю, коли кидаюся до Кіра. Не усвідомлюю, що саме зробити намагаюся. Схопити, вдарити, вчепитися нігтями, обійняти... Він перехоплює мої руки швидше, ніж я встигаю щось накоїти, і смикає мене повністю на себе. З гучним видихом завалююся. Розворот, ривок, тепло його тіла під сідницями, на грудях, обличчі, руках... Новий вдих роблю вже біля його шиї. Бойка втискає в себе, видаючи одним махом усі емоції, що весь цей час намагався стримати. Відчуваю їх тактильно. Вбираю, як джерело енергії. Трясуся, ніби від впливу струму. Частіше. Виразніше. Сильніше. Труся об його щетину. Жадібними ковтками збираю запах. Схлипую, напевно, вперше виявляючи при ньому всі-всі свої переживання. Наплювавши на будь-які принципи, комплекси та інші стоп-сигнали, видаю абсолютний максимум.