Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

– Ти можеш звабити мого чоловіка?

Подавившись соком, я скошую погляд на свою найкращу подругу.

– Людо, це жарт такий?

– Я не жартую, правда. Я хочу, щоб ти переспала з Данилом, – впевнено повторює подруга, змушуючи мої брови злетіти.

Що?

– Послухай, у нас із чоловіком зараз криза у відносинах, все йде до розлучення, але розлучатися з ним я не хочу. Я його дуже сильно кохаю. Нехай Даня гуляє з тобою, ти ж краще за будь-яку іншу жінку. Тобі я довіряю та знаю, що Потоцький не намотає якусь херню. Загалом, мені потрібно врятувати шлюб за будь-яку ціну, розумієш?

Я слухала одкровення подруги та не могла повірити своїм вухам.

Маячня якась!

Переспати з її Данилом?

Не знаю, яка кішка між ними пробігла, але ця пропозиція, м'яко кажучи, не те що непристойна, вона провокаційна! Особливо якщо згадати, що її чоловік колись був моїм першим коханням.

Десять років тому ми з подругою познайомились з однією компанією хлопців. Данило Потоцький був найкрасивішим серед них усіх. Неможливо було пройти повз його гарних очей чайного кольору, обрамлених густим віялом чорних вій, і не закохатися.

І ми закохалися.

З першого погляду.

Я та Люда.

Пам'ятаю, навіть посварилися тоді через Потоцького, не розмовляли одна з одною цілий тиждень. Але потім все ж таки уклали угоду: нехай Данило сам обирає: з ким із нас хоче зустрічатися, а третя зайва відійде в сторону.

Третьою зайвою виявилася я.

Мовчки покинула любовний трикутник і більше ніколи не дозволяла собі ні те, щоб думати про Потоцького, я навіть навмисно не дихала в його бік. Він був моїм табу усі ці роки. Чоловік найкращої подруги. Не більше!

А зараз Люда ніби провокувала мене. Наче бажаючи перевірити: чи то на вірність свого чоловіка, чи то хотіла випробувати міцність жіночої дружби, довжиною у двадцять років.

– Ну то що, Насте? Допоможеш?

Нічого не сказавши, я одним махом випиваю чарку горілки й сую шматок лимона в рот. У роті утворюється неприємний, гіркий смак, майже такий самий осад з'являється і всередині мене.

– Людо, ні, – категорично відповівши, я і не думаю, що подруга почне мене вмовляти.

– Він запал на тебе.

– Хто?

– Ми про кого зараз говорили, га?

Зневажливо пирхнувши, Люда киває у бік мангала, де зібралися всі мужики з нашої компанії. Погляд натикається на широкі плечі, обтягнуті футболкою чорного кольору. І повзе вниз, до пружних сідниць.

Немов відчувши на собі пильну увагу, Потоцький обертається. І стріляє у мене очима.

Почервонівши, першою поспішаю відвести погляд убік.

Та, чорт забирай…

Вони що, обидва знущаються з мене, затіявши якусь гру? Якщо так, то на це я не збираюся підписуватися.

– Насте, ти подобаєшся Данилові. Завжди подобалася. Я обманом одружила його з собою. Сказала, що вагітна і він як порядний мужик запропонував вийти за нього заміж.

– Я не знала про це.

Здивовано пробурчавши собі під ніс, я знову тягнуся за пляшкою. Тут такі одкровення почалися, що краще накотити ще трохи – на тверезу хрін зрозумієш цю сімейку Адамсів.

– Ну, ось тепер знаєш. Чи не ображаєшся хоч?

– Я?

Повагавшись, намагаюся підібрати правильні слова.

Десять років минуло.

Кожен має своє життя.

Скажи мені про це подруга через рік після свого весілля, то так. Я дуже образилася б, навряд чи після такого ми продовжили спілкуватися.

Я справді любила Потоцького.

Сильні почуття. Вони, як сильний нокдаун, поклали мене на лопатки.

Я насилу пережила нерозділене кохання. Пам'ятаю, як нажерлася до поросячого вереску на весіллі Потоцьких. Ха! А я там ще дружкою була за іронією долі.

Сльози. Соплі. І розбите вщент серце… МОЄ!

Але це все минуле.

Люда та Данило одружилися.

І до сьогодні вони були для мене зразково-показовою сім'єю: ідеально один одному підходять та взаємно люблять.

А я – лише найкраща подруга. Їй залишусь. Крапка!

– Людо, проїхали добре? Десять років минуло, – нарешті відповідаю я. – Давай краще вип'ємо.

Накотив із подругою по чарці, я більше не дозволяю продовжувати цю безглузду розмову на тему: стати коханкою Потоцького. Для мене це неприйнятно.

На дачі, де ми зібралися всією компанією з друзями, я планувала відірватися, а не вислуховувати марення Людки, яка вже напідпитку.

Якщо в них із Данилом щось не ладнається, то це не мої проблеми.

Рятувати шлюб, або як називається це блудство, яке вигадав хворий мозок подруги, – я точно не буду.

Нехай йдуть лісом зі своїми сімейними проблемами. А я не на смітнику себе знайшла.

– Дівчата, а що нудьгуємо? Я там музику організував. Потанцюємо?

Заводила нашій компанії Євген, зразковий чоловік та люблячий батько трьох дітей, тягне нас із Людкою за руки, змусивши відірвати свій зад від лави, де ми грілися з подругою під сонечком останні тридцять хвилин.

На уявному танцмайданчику, влаштованому прямо на ідеально підстриженому газоні, вже танцюють інші дівчата.

Вибравши місце в самому центрі, Люда починає виляти стегнами.

Я теж піддаюся акордам запальної музики, яку вміло міксує Євген. Плавно погойдуюсь.

Остання розмова з Людкою все ніяк не виходить із голови.

А якби ж Люда не сказала Потоцькому, що чекає від нього дитини, були б вони зараз разом?

Потонувши у спогадах десятирічної давності, я переношусь у той день, коли Данило прислав мені на мобільний смс з одним словом: "Пробач". А я так і не зрозуміла, за що він тоді попросив у мене пробачення.

Вибач, що я сплю з вами двома: з тобою та твоєю найкращою подругою?

Чи за те, що вибрав не мене, а її?

Втім, це вже не має значення.

Було та було.

Біль минув. Але гіркий осад засів у грудях. Образа нікуди не поділася.

– Подумай над моєю пропозицією, – наблизившись упритул, каже найкраща подруга. – Ось як на тебе дивиться. Слині пускає.