Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Нещодавно закінчилось нагородження переможців, фотосесія, інтерв'ю, і нарешті нас відпустили зі сцени. Я таки виборола перше місце на цьому конкурсі. Стільки вражень. Наші квіти, подарунки від шанувальників організатори вже направили до гримерок. Емоції переповнюють, годі зібратись з думками. Треба негайно знайти Стаса. Він несподівано зник під час мого інтерв'ю для одного з музичних каналів. Його кудись забрала Олена Петрівна разом з якоюсь блондинкою з бейджиком на об'ємних силіконових грудях. 

Широким коридором студії прямую до гримерки, спантеличена несподіваною ситуацією. Поруч мене впевнено рухається Віталік з величезним букетом білих троянд. Він настільки великий, що я навіть не змогла обхопити його руками. Там була картка з дивним написом: «Дівчинко, ти мегаталановита, я вражений. Я завжди знав, що у талановитих батьків народжуються талановиті діти. На тебе чекає велике майбутнє, я впевнений. Успіхів тобі, Валентино Ольшанська».

Чесно кажучи, та картка мене дещо збентежила. Досить неочікувано, хоч зараз я отримую чимало квітів від шанувальників з різними, інколи чудернацькими побажаннями.

Я нікого не знаю тут, у столиці. Виходить, що  той невідомий був знайомий з моїми батьками, а тепер помітив мене на конкурсі. Можливо тому, що я відразу потрапила до фіналу, і моє ім'я разом з записом виступів цілий тиждень крутилося в різних чатах й на телебаченні, поки проходило голосування. Напевне треба показати ту картку Станіславу.  Віталія ця ситуація також неабияк збентежила. 

Навпроти студії звукозапису помічаю знайомий силует. Маєвський розмовляє з якимось здорованем, який майже на голову вищий від Стаса. Кремезний чоловік з густим хвостиком на потилиці. А поруч стоїть високий брюнет ростом зі Станіслава. Його добре знайома хитрувата мармиза мені привітно посміхається. Підходжу ближче й змушую себе зупинитися за спиною Маєвського. До моїх вух долітає частина розмови:

– Та ви й без мене розумієте, що з діапазоном її голосу можна досягти неабияких висот. Валя дуже талановита дівчинка. Просто важливо цей талант направити у правильне річище. Станіславе Максимовичу, Ви ж знаєте, як кажуть, таланту потрібна підтримка, бездарність проб’ється сама. Я на цьому ділі знаюся, як ніхто. Залишаю Вам свою візитівку. Надумаєте, завжди радий допомогти, – чоловік простягає картку Маєвському, а я впізнаю в цьому здорованю відомого продюсера Макара Нагірного. А поруч стоїть мій колишній залицяльник та хороший друг Сашко Балтер.

– Ну привіт, чарівна принцесо. Скільки ж ми не бачились? Ти стала ще більш чарівлива, – робить крок мені назустріч мій друг юності, сусід з бабусиного під'їзду і затискає мене в обіймах. Всі решта – кожен по-своєму офігівають.

Сашко так змінився за ці роки, став таким мужнім, таким дорослим. Хоч він і одноліток мого Віталіка, однак виглядає трохи старшим. Напевне через бороду, яка йому неймовірно пасує. Справжній мачо, який, я впевнена, звабив чимало столичних дівчат. 

Я не дуже люблю бородатих. Виключенням залишається тільки Стас. Нічого не змінилося. Я й далі закохана до нестями в цього загадкового чоловіка. Але доводиться жити реальним життям, без нього.

Олександр знайомить мене з Макаром Нагірним. Виявляється, Сашко працює під його началом. Ми ручкаємось та навіть робимо спільне фото на пам’ять.

– Валю, я надіюся, що ти зі своєю командою зробиш правильний вибір, і ми ще попрацюємо разом, – кидає здоровань з хвостиком на потилиці на прощання.

– Ось ви де. А я вже стоптала всі ноги тими студійними коридорами, – озивається мій музичний керівник, Олена Петрівна.   

Наша розмова продовжується у гримерці, вщент заставленій квітами та подарунками. Але на видному місці я поставила два найдорожчі мені букети: величезний букет білих троянд від Стаса і такий же здоровенний червоних – від мого хлопця Віталіка.

Віталій все ще стоїть з тим мегабукетом від загадкового незнайомця, розмірковуючи куди б його прилаштувати. Розумію, що ті квіти муляють очі Станіславу, бо всю розмову він незадоволено кидає погляди в той бік. Нарешті  Маєвський не витримує і до моїх вух долітає питання:

– Валю, що то за віник? 

– Чесно? Сама не знаю. Мені принесли його на сцену під час нагородження. 

– То ти не знаєш від кого ці квіти?

– Ні не знаю, а що?

– Дивно, бо такі букети не дарують просто так, – задумується Маєвський.

– Стасе, поясни, що ти маєш на увазі? 

– Дівчинко, в цьому світі є певні правила. Таким букетом хотіли виділитися, показати якесь особливе ставлення до тебе, розумієш? Зрештою він коштує чималих грошей. Звичайний фанат не міг тобі його купити.

– Станіславе, то не був звичайний фанат. Там була картка з побажаннями. Я якраз хотіла тобі її показати, бо те, що там написано, неабияк мене бентежить, власне, як і сам букет, – дістаю з кишені піджака Віталіка картку й простягаю її Маєвському. Стас на якусь мить задумується, такий зосереджений. А потім ховає картку до кишені, недбало кинувши: 

– Валю, все буде добре, я розберуся. Забудь!