Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– То він погодився?! – Поталенко недовірливо дивився на Віринею.

– Я ж обіцяла, – розпливлась та звабливою усмішкою.

– Як тобі це вдалось? Він не надто йде на контакт навіть з любою матусею, наскільки мені відомо, – чіпким поглядом кремезний брюнет буквально обшукував її обличчя.

– Я тонше діяти стала, а не такими топорними методами, мій любий, як твої солдафони, – сяйнула на нього ледь не зверхнім поглядом. – Не стріляли б ви в те дівчисько – і я все влаштувала б простіше й швидше. А тепер мій синочок добряче комизиться.

– Стільки років ти цього зробити не могла, а тепер раптом тебе осяяло, – скривився чоловік.

– Петре! – сердито пхикнула та. – Стільки років у нього живинки не було. Взагалі нічого й нікого, щоб зачепити настільки серйозно.

– Та невже нашого залізного Олексу так торкнуло? – рот співрозмовника смикнувся, наче він збирався усміхнутись, але це так й залишилось на рівні наміру.

Підвівшись з-за столу, чоловік підійшов до шафки неподалік й дістав звідти пляшку й два келихи. Відкоркувавши, розлив вино й підсунув Віринеї.

– Торкнуло, й добряче, – потягнулась та за келихом.

Співрозмовник раптом перехопив її пальці, стискуючи їх довкола тонкої скляної ніжки:

– А чому ж ти одразу про це не доповіла?! – нависнув над жінкою.

– А ти думаєш – на ньому отак й написано було: жити без неї не можу! Це – Олекса! – гаркнула вона на нього. – З ним просто не буває.

Він різко відпустив руку Віринеї й вона ледь не розплескала вино. Гнівно блиснувши на нього своїми чорними, мов беззоряна ніч очима, вона піднесла келих до губ й спочатку посмакувала аромат:

– Chateau Lafite? – задоволено прицмокнула язиком. – Моє улюблене.

– Я його теж люблю, – буркнув той, роблячи ковток.

– Дякую! Милий! – відкарбувала вона, поморщившись. – Міг би й зробити дамі приємне.

– Приємне дамі буде тоді, коли свою приємність отримаю я, – невдоволено промовив чоловік, роблячи ще один ковток.

– А просто так? – капризуючи підтиснула вона губи.

Та, схоже, що грайливий тон її співрозмовника лиш драконив:

– Навіть просто так треба заслужити, дорогенька! – з брязкотом відставив келиха.

– Я мало для тебе зробила?! – вже цілком серйозно розсердилась Віринея, втрачаючи витримку.

– Знаєш, моя мила, – зневажливо всміхнувся чоловік, – немало. Але є таке поняття, як «недостатньо». А ще раз піднімеш на мене тон – я забуду й про це немало, – він перехилився через стіл, впиваючись поглядом в її очі. – Ти мене зрозуміла?

– Цілком, коханий, – ошкірилась у відповідь Віринея.

– Де він?!

– Буде за хвилину, – кинула вона побіжним поглядом на настінний годинник над його головою.

– Такий пунктуальний? – чоловік уїдливо хмикнув.

– Як і я, – сердито пирхнула жінка.

– Та невже?

– Я колись запізнювалась? – обурилась та.

– Хіба що з виконанням обіцянок, – штрикнув її хоч чимось дошкульним.

– Ну, от виконаю сьогодні основну, – з зусиллям розтягнула губи в усмішці, хоча вийшов, скоріше, хижий вискал.

Не встигла договорити, як пискнув селектор й з нього почувся голос секретарки:

– До вас Лютецький.

– Пусти, – натиснув кнопку відповіді хазяїн кабінету й глянув на Віринею: – Якби й в усьому іншому ти була такою точною.

Двері розчахнулись й до кабінету стрімким кроком увірвався Олекса. Його ледь не зчорнілі очі сяяли люттю, а руки стискувались в кулаки:

– Ти не надто зарвався, Петре?! – гарикнувши, він зробив паузу й процідив далі: – Дем’яновичу!

Поталенко спокійно відкинувся на спинку крісла й кивнув своєму гостю на стільця за столом навпроти його ж матері:

– Ти сюди кричати з’явився, чи поговоримо нарешті про справи по-розумному? Дівчинка ж жива, наскільки мені відомо?

– Якби не була жива, – рикнув Олекса, – ти б вже не розмовляв зі мною.

– Ну, трохи перестарались, – вишкірився хазяїн кабінету, – сам винен. Не опирався б – ніхто й пальцем би її не торкнув. Укладемо угоду – й забирайтесь з нею на пару куди хочете. Хоч на Кіпр, хоч на Канари – тієї суми, що я тобі пропоную, вистачить на все. Але за умови, що ти ніколи не виникнеш на моєму шляху, – під кінець своєї промови він вже ледь не свердлив поглядом свого співрозмовника. – Це ж не важко?

– А які в мене гарантії, що ти дотримуватимешся цих умов? – хмикнув Олекса.

– А навіщо ти мені будеш потрібен, якщо не лізтимеш до моїх справ? – глузливо викривив губи Поталенко. – Я не страждаю дурною жагою помститись будь-що за твою впертість, за котру ти вже й так сплатив. Чорна зірка значно її переважає. Мене така ціна цілком влаштовує.

Олекса глянув на матір, але та спокійнісінько потягувала вино з келиха. Лиш, помітивши погляд сина, розпливлась нудотно-солодким осміхом й хитро повела бровою:

– Це чудова пропозиція, Олексочку! Повір. І я до тебе більше не лізтиму, бо нема заради чого. Тож, ти в цілковитому виграші.

– Письмові гарантії, – повернувся він знов до хазяїна кабінету.

– Я не забув, що маю справу з юристом, – вишкірився той, дістаючи з шухляди теку. – Перевіряй, – кинув її своєму гостю. – Картка іменна, тож, я з неї вже нічого не зніму назад.

Олекса мовчки й ретельно перечитував обидва екземпляри пропонованої угоди, не зважаючи на нетерпіння опонента. Віринея, також знудившись, посунула келих господарю:

– Петре Дем’яновичу, може, складете компанію дамі, щоб вона тут на самоті не наклюкувалась? –  не зовсім тверезим голосом сміхотнула вона. – Я ж наче у шанованій компанії.

Окинувши її похмурим поглядом, Поталенко все ж плеснув вина й собі й пригубив:

– Твій синок – буквоїд.

– Мені є чим пишатись, – розпливлась вона трохи п’яною, але дуже задоволеною усмішкою, – він добре вчився. Всьому! Правда, си́ночку! – реготнула вона, відставляючи келих.

Хазяїн кабінету навіть усвідомити не встиг, як за його спиною матеріалізувався другий… Олекса. Хоча перший продовжував вивчати документи навпроти. З пальців Лютецького тягнулась чорна імла, що миттю обплела голову його ворога, котрий лиш встиг захрипіти: