Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Але цього разу він помилився.

Зітхнувши, вона вийшла з машини та відкрила багажник. Усередині лежали букети, які вона ледве не ненавиділа. Софія згрібла всі квіти в оберемок, намагаючись утримати їх у руках, але це виявилося складніше, ніж вона думала. Троянди впивалися шипами в її пальці, орхідеї чіплялися за рукав жакета, а лілії розсипали пилок на її блузку.

— Чудово, — пробурмотіла вона, намагаючись не розгубити половину цієї розкоші дорогою до офісу.

Крокуючи через просторий хол, вона раптом помітила, що тут незвично тихо. Ні секретарок за стійкою реєстрації, ні охоронців біля входу, ні навіть офісних працівників, які зазвичай снували туди-сюди.

Де всі поділися?

На мить її охопило погане передчуття.

Але тут вона побачила жінку в уніформі прибиральниці, яка протирала підлогу неподалік.

— Перепрошую, — Софія зупинилася, притискаючи до грудей букети, що ледве не вислизали з її рук. — Ви не підкажете, де кабінет пана Ковнера?

Жінка підняла голову, здивовано подивилася на неї, а потім люб’язно усміхнулася.

— Третій поверх, останній кабінет у кінці коридору, праворуч.

— Дякую, — коротко кивнула Софія й, зціпивши зуби, попрямувала до ліфта.

З кожним кроком її впевненість тільки зростала.

Цього разу вони поговорять по-іншому.

Софія вийшла з ліфта й рішучими кроками попрямувала до кінця коридору. Вона відчула, як її серце забилося швидше, наближаючись до потрібного кабінету, зрозуміла, що враження від цієї зустрічі можуть бути не такими, як вона планувала. Коли вона дісталася до дверей, які вели до кабінету Даміра Ковнера, все стало ще дивніше — стіл секретарки був порожній. Замість того, щоб затримуватися на дверях та шукати обґрунтування, чому її немає, Софія вирішила просто зайти.

З кроком, сповненим рішучості, вона відкрила двері й увірвалася в кабінет.

— Ви, мабуть, переплутали мене з вашим особистим флористом, — сміливо заявила вона, скидаючи з себе всю вагу квітів, які ледве вмістилися в її руках.

Але, замість того, щоб побачити тільки Даміра, вона з подивом застигла на місці. На його столі, під м’яким світлом настільної лампи, сиділа секретарка Даміра — Ірина. Вона звабливо посміхалася, злегка поправляючи волосся, що падало на плечі. Її погляд одразу став холодним, коли вона побачила Софію.

Софія миттєво оцінила ситуацію. Ірини не було на робочому місці — і тепер все стало на свої місця. Її серце переповнювало почуття гніву та обурення.

— Чудово, — промовила Софія, здавалося б, з посмішкою, але в її голосі прозвучала сталь. — Романтична обстановка. Я не знала, що я виявилася на шоу "Заборонене кохання".

Дамір виглядяв збентеженим, але лише на мить. Його очі стали холодними, коли він підняв голову, зізнаючись у своїй "неприємній" несподіванці.

Дамір миттєво піднявся з-за свого столу, явно знервований, коли побачив вираз обличчя Софії. Він кинув швидкий погляд на Ірину, і з голосом, що вже не мав того спокою, що був ще хвилину тому, наказав:

— Ірино, вийди.

Ірина, жодного слова не промовивши, миттєво зіскочила з стола й беззаперечно покинула кабінет. В її погляді була очевидна зніяковілість, але нічого більше вона не додала. Двері за нею закрилися, і в кабінеті залишився тільки Дамір і Софія.

Дамір зробив крок до неї, відкриваючи рот, готовий виправдовуватися чи, принаймні, пояснити свою поведінку. Але Софія не дала йому шансів.

— Ніколи, — її голос був холодним і рішучим, здавалося, що вона вже прийняла остаточне рішення. — Ніколи я не буду захищати таку аморальну особу, як ви.

Її слова ударили, немов холодна хвиля. Дамір замовк на мить, збентежений її рішучістю. Але це було тільки на секунду. Він намагався підійти ближче, але Софія крокнула назад, її очі були сповнені гніву.

— Мені не потрібно чути ваші виправдання. Я не маю наміру бути частиною ваших маніпуляцій, — додала вона, не даючи йому жодної можливості заговорити. — Ще раз нагадаю, що ваша справа не варта моїх зусиль.

Дамір стиснув зуби, намагаючись не показувати своє обурення. Він обіцяв собі, що не дозволить собі втратити контроль, але це було важко після такого візиту.

Дамір стояв перед Софією, розуміючи, що вона не буде так просто відступати. Її рішучість, її холодна впевненість... Вона була вперта, як ніхто. Він вже давно звик, що жінки не можуть встояти перед його харизмою, перед його впливом, але Софія була іншою. І це лише дратувало його ще більше.

— Так, звісно, — він усміхнувся, хоча в його голосі було більше зневаги, ніж дружелюбності. — Я, мабуть, занадто аморальний для вас, щоб ви взяли мою справу. Але не поспішайте так судити. Я лише хочу отримати справедливість, як і ви, чи не так?

Софія знову зробила крок назад, її обличчя не виражало нічого, окрім рішучості.

— Ви не хочете справедливості, ви просто хочете помститися, — вона глянула на нього з таким поглядом, що він відчув, як її слова пронизують його. — І це не має нічого спільного з тим, що я роблю.

Дамір стиснув кулаки, і його вираз обличчя став холодним, жорстким.

— О, ви дуже добре себе уявляєте, Софіє, — він говорив вже тихіше, але його голос став більш загрозливим. — Але вам краще зрозуміти одне: ви не знаєте всього, що я роблю. Ви думаєте, що я один такий? Що я — єдиний, хто намагається отримати те, що заслужив?

— Ви не заслужили нічого, — відповіла вона різко, її голос трохи тремтів від гніву. — Ви зруйнували свою сім'ю, а тепер хочете забрати дитину, щоб ще більше зробити боляче дружині. Ви не єдині, хто бореться за справедливість, але ви явно не знаєте, що це таке.

Дамір зробив крок вперед, нахиливши голову.

— А ви такі чисті й святі? — його тон був на межі знущання. Усі ми маємо свої темні куточки, Софіє. Не думаю, що ви безгрішні.

Софія відчула, як її серце стискається, і її очі спалахнули від злості. З усією її рішучістю, вона, здається, не могла більше терпіти.

— Не смійте кидати у мене брудом! — її голос перервав тишу, вибухнувши від емоцій. -- Ви, можливо, думаєте, що знаєте мене, але ви навіть не уявляєте, чого я досягла.