Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Глава 3

  Судова зала була наповнена напруженою тишею. Софія стояла біля столу свого клієнта, тримаючи спину рівно, а погляд холодним і впевненим.

— Після детального розгляду справи та наданих доказів суд ухвалює рішення… — суддя зробив паузу, оглянув присутніх, а потім продовжив: — Визнати підсудного невинним. Справа закрита.

У залі пролунав гул голосів. Хтось радісно зітхнув, хтось розчаровано видихнув. Але Софія вже не чула цього. Вона повернулася до свого клієнта, який ще не вірив у свою перемогу.

— Ми виграли? — знервовано перепитав він.

Софія ледь усміхнулася.

— Ми виграли.

Клієнт схопив її за руку, потиснувши її з щирою вдячністю.

— Дякую вам! Я знав, що тільки ви зможете довести правду!

Софія кивнула.

— Вам теж дякую за довіру.

Вона зібрала папери та рішучим кроком вийшла із зали суду. Але варто було їй опинитися у просторому холі, як вона різко зупинилася.

Прямо перед нею стояли троє кур'єрів із розкішними букетами. Величезні, дорогі квіти — білі троянди, орхідеї, лілії — усе це виглядало занадто помпезно, надто показово.

І занадто неочікувано.

— Пані Вольська? — запитав один із кур'єрів.

— Так, це я… — насторожено відповіла вона.

— Це для вас.

Люди в холі зупинилися, спостерігаючи за цією сценою. Деякі юристи, які знали її, перешіптувалися. Софія відчула, як у грудях наростає хвиля дискомфорту.

Вона стримано взяла одну з карток, що були прикріплені до букетів, і розгорнула її.

Кілька секунд вона просто дивилася на написані слова, а потім її очі звузилися.

"Ваш професіоналізм справді вражає. Але мене більше цікавить, чи вмієте ви програвати? Чекаю на реванш. Д.К."

Софія стиснула пальцями картку, відчуваючи, як у грудях підіймається хвиля люті.

Дамір Ковнер.

Він явно не збирався просто зникнути.

Софія відчула, як щоки запалали, а пальці міцно стиснули картку. Її серце глухо відбивало нерівний ритм, а в голові закипала хвиля обурення.

Це жарт? Нахабна провокація? Чи банальне знущання?

Навколо неї продовжували стояти люди. Хтось відкрито спостерігав, хтось крадькома кидав зацікавлені погляди. Ще трохи — і хтось обов’язково запитає, від кого такі розкішні букети.

Від кого?

Від чоловіка, який вважає, що може купити все. Навіть її.

Софія відчула, як у грудях спалахує гаряча хвиля злості. Що він собі думає? Що кількома ефектними букетами змусить її змінити думку? Це його спосіб тиску чи просто розвага?

— Пані Вольська? — несміливо перепитав один із кур'єрів, очевидно, очікуючи подальших інструкцій.

Софія повільно вдихнула, видихнула й підняла голову. Її погляд став гострим, як лезо.

— Дякую, але я не приймаю такі… подарунки.

Вона розвернулася й рішучим кроком рушила до виходу, навіть не оглянувшись.

Щойно двері зачинилися за її спиною, вона відчула, як кулаки мимоволі стиснулися.

Вміє вона програвати? Він ще не бачив, як вона виграє.

Софія зробила крок назад, намагаючись зібратися з думками. Її щелепа була напружена, а пальці все ще стискали записку, яку вона ледь не зім’яла в кулаці.

— Заберіть це, — холодно сказала вона, киваючи на букети.

Кур'єри нерішуче перезирнулися. Один із них, очевидно, старший за інших, зробив крок уперед.

— Пані, нам наказано передати вам ці квіти.

— Ви вже зробили це, — різко відповіла Софія. — Тепер заберіть їх назад або віддайте комусь іншому.

Хлопці переглянулися, але, схоже, не поспішали виконувати її наказ.

Зціпивши зуби, вона рішуче рушила до виходу. Але варто було їй переступити поріг суду, як вона почула за спиною знайомий звук черевиків по мармуровій підлозі.

Кур'єри.

Вони йшли за нею.

Софія пришвидшила крок, прямуючи до свого авто. Але коли вона зупинилася біля дверцят машини, троє хлопців все ще стояли поруч, тримаючи букети.

Її терпіння було на межі.

— Ви серйозно? — вона глянула на них з недовірою.

Старший кур'єр винувато посміхнувся.

— Вибачте, пані Вольська, але у нас чітка інструкція. Ми повинні передати вам квіти особисто і впевнитися, що ви їх прийняли.

Софія вражено видихнула, розгнівано провівши рукою по волоссю.

— Це просто смішно. Ви не розумієте слова “ні”?

— Ми просто виконуємо свою роботу, — спокійно відповів кур'єр.

Софія глибоко вдихнула, намагаючись приборкати роздратування. Очевидно, Дамір вирішив дійти до абсурду, влаштовуючи цей фарс серед білого дня, ще й після її гучної перемоги в суді.

Але якщо він думав, що таким чином змусить її підкоритися — він сильно помилявся.

Софія знову подивилася на букети, потім на кур'єрів, які стояли перед нею з кам’яними виразами облич. І тут у її голові промайнула несподівана, але геніальна ідея.

Вона зітхнула, ніби нарешті змирилася, і трохи втомлено кивнула.

— Гаразд. Раз ви такі вперті, тоді поставте квіти в багажник.

Кур'єри здивовано перезирнулися, але швидко виконали прохання. Один за одним всі букети опинилися всередині машини, а Софія спокійно зачинила багажник.

— Все? — запитала вона, ледве приховуючи посмішку.

— Так, пані. Дякуємо за розуміння.

Софія мовчки сіла за кермо, зачинивши за собою дверцята. Але їхати не поспішала.

Діставши телефон із сумки, вона швидко відкрила пошуковик і набрала в рядку «Офіс Даміра Ковнера».

Кілька секунд — і на екрані з’явилася адреса.

Софія примружилася, вдивляючись у деталі. А потім на її обличчі з’явилася хитра посмішка.

— Чудово, — прошепотіла вона, прокладаючи маршрут.

Якщо Дамір вважає, що може нею маніпулювати, то він сильно помиляється.

Він надіслав їй квіти?

Супер. Вона особисто йому їх поверне.

Софія зупинилася біля будівлі, в якій знаходився офіс Даміра Ковнера, і на мить затрималася, розглядаючи розкішний фасад. Висотний бізнес-центр із дзеркальними вікнами та дорогими авто біля входу виглядав так, ніби належав людині, яка звикла отримувати все, що забажає.