Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Усе почалося з духів.

Таких дорогих. Знайомих.

Я ніколи їх не любила — надто приторні. Але саме ці парфуми чомусь завжди з’являлись, коли він збирався на роботу чи їхав у поїздку.

І от тепер — вони знову в повітрі.

Антон приходив до доньки кілька разів на тиждень. Такий… гладко поголений, акуратно підстрижений, пахнучий, з квітами в руках або з пакетом з іграшками.

Зовні — той самий. Але наче новий.

Упевнений. Усміхнений. З блиском в очах, якого вже давно не було вдома.

І що найсмішніше — я навіть не одразу це помітила.

Я довго думала, чому так вийшло.

Чому ми розвалились.

Чи справді була причина в мені? Чи, може, він дійсно згорів у депресії, яку я не помітила? Чи не дала я йому тієї підтримки, яку він потребував? Чи не приділяла уваги? Чи, може, моя вага стала тягарем? Чи моя втома?

Я мучила себе днями.

Гризла ночами.

У голові крутились сцени — як я кричала на нього. Як я не розуміла його. Як він мовчав. Як йому було погано.

Я обвинувачувала себе так, як ніхто й ніколи не обвинувачував.

Поки…

— Мам, а тато писав тьоті.

Я повернула голову.

— Що?

— Ну, він у телефоні писав тьоті. А потім сміявся.

Я завмерла.

— А коли це було?

— Ну, ще тоді, як він жив з нами. І ще потім. І ще… недавно.

Я відчула, як в мені щось перемкнулось.

— А ти часто це бачила?

— Ну, не часто… Але кілька разів. А чого ти питаєш?

А я не відповідала. Я не могла.

Мені було ніби вдарили в шлунок. Легко, але влучно. В точку, яку я ховала від самої себе.

Я сіла в кімнаті.

Дивилась у стелю.

І говорила сама з собою.

— Справді?..

— Виходить, усе це було вже давно?..

— Коли я бігала, намагалась щось врятувати…

— Коли я рила землю, щоб зрозуміти, чому він такий…

— Коли я ненавиділа себе за свій живіт, за свою втомленість…

— Коли я шукала в собі причину…

Він просто… уже був десь ще.

Мене трясло.

Не фізично. Душу трясло.

Була злість. Жахлива. Жива.

І ще — відчуття приниження.

Бо я так довго намагалась зрозуміти, полагодити, пояснити — а правда була банальною. Як у дешевому серіалі. У нього хтось є.

І це вже було. І це не тепер почалося. І це не через мене.

Це — вибір.

Його. Не мій.

Я не кричала.

Я не ламала посуд.

Я просто… замовкла.

І зробила глибокий вдих. А потім — ще один.

— Дякую, Наталі, — сказала я телефоном. — За того коуча. Без нього я б зараз уже зробила якусь дурість.

— І що ти відчуваєш? — запитав він на наступному сеансі.

— Хочу вбити.

— Кого?

— Його. Себе. Сусідку. Ваги. Дзеркало. Всіх.

— Це нормально.

— Що тепер з цим робити?

— Спрямуй. У дію. У тіло. У рух.

І я спрямувала.

Неподалік нашого дому є ліс. Така собі лісосмуга. Вузенька, але довга. Вона простягалась вздовж дороги, де рідко ходять люди.

Я взула кросівки.

Засунула навушники.

Увімкнула плейлист, де перша пісня — з матами.

І побігла.

Я бігла, наче від усього.

Від себе. Від нього. Від болю. Від злості. Від дурості.

Я бігла й плакала.

І сміялась.

І знову бігла.

Так почались мої пробіжки.

Тричі на день. А іноді — чотири. Особливо вранці, коли ще тихо, коли повітря ще прохолодне, а думки ще не встигли захопити голову.

Я виходила з дому й просто бігла.

Не думаючи. Не обговорюючи. Не жаліючи.

Іноді кричала. Голосно. В лісі можна. Там ніхто не чує. І не засуджує.

Із кожною пробіжкою — я втрачала вагу.

Але не лише фізичну.

Вагу образ. Вагу сорому. Вагу “що я зробила не так”. Вагу “чому я не така, як треба”.

Моє тіло почало відповідати.

Спершу — легкою слабкістю. Потім — ясністю. А далі — першим мінусом на вагах.

І мені вже не хотілось їсти, як раніше. Не хотілось заїдати емоції. Бо я їх вибігувала.

Це була моя нова терапія.

Я бачила його ще кілька разів. Він приїздив. Знову з духами. Знову з усмішкою. Знову з новою сорочкою.

Але тепер… я вже знала.

І тому дивитись на нього було важко.

Не через любов. А через правду.

Правду, яка рвала горло.

Бо коли ти бачиш перед собою людину, яка бреше — і знаєш, що вона бреше — і нічого не говориш… це гризе.

Але я мовчала.

Я не була готова до цієї розмови. Ще ні. Але вона вже ішла до мене. І ми з тобою, читачко, поговоримо про неї в наступній главі.

А поки — я бігала.

Я купила собі нові кросівки. Сині. З оранжевими вставками. Бо ті старі вже стерлись.

Я обмотувала себе навушниками, тримала пляшку води — і виривалась на волю.

Я почала будитись сама — о 5:30.

Не тому що треба. А тому що хотілось.

Бо тільки там, у лісі, я могла бути вільною.

— Мам, а ти знову бігала? — питала донька.

— Ага.

— А можна я з тобою якось?

— Звичайно. Але це доросла пробіжка. Там багато злості.

— А злость можна бігати?

— Злость треба бігати. Інакше вона росте.

— Я теж буду бігати, коли виросту. І якщо буду сердитись.

— Домовились.

І я усміхнулась.

Бо знову показала їй приклад.

Що негатив — це не кінець.

Це ресурс.

Це сила.

Це двигун.

Якщо його правильно спрямувати.

Коли я в черговий раз бігла через ліс, в навушниках почала грати пісня, де були слова:

“You broke me first.”

І я зупинилась. Просто посеред стежки.

Стояла. І дихала.

— Так. Ти зламав.

— Але я зліплю себе знову.

І може, навіть сильнішою.