Читати книгу - "Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова"

- Я вагітна, мій генерале! – кидаюся до коханого на шию, щойно він переступає поріг квартири.

Обсипаю його обличчя поцілунками, вдихаю рідний гіркуватий запах. Мене так розпирає від емоцій, ледь дочекалася його приходу. Невже тепер ми матимемо справжню сім'ю! Більше не буде споконвічних очікувань. Ми житимемо разом, одружимось…

- Ти ж приймала пігулки? Я особисто возив тебе до лікаря, – хрипкий голос б'є холодом.

Дратівливо веде плечем, кидає на мене похмурий погляд, проходить до кімнати. Мимоволі милуюсь на його впевнені кроки. Кожна дрібниця в ньому зводить з розуму. Його слова сприймаю спокійно, він не очікував, ми не планували. Але я впевнена, що малюк змінить усе.

- Забувала, - йду слідом за коханим. Від радості хочеться підстрибувати. - Тобі зробити каву? Чи ти голодний? Щойно зварила борщ, насмажила котлет, нарізала салат, все для тебе.

- Забувала? Серйозно? – різко повертається. Від погляду темно-карих очей підгинаються коліна.

Повітря більше не потрібне, якщо він поруч. Я можу дихати, існувати лише для нього. І тепер ще для нашого малюка. Я впевнена, що у мене буде син, його копія. Мої чоловіки, щасливо посміхаюся. Емоцій так багато, що, як я не намагаюся, не можу їх стримати.

- Так, Владе... поряд з тобою про все забуваю, - хочу підійти, відчути теплоту його тіла.

Ми не бачилися три дні, я так сумувала. Жила лише очікуванням зустрічі. Уявляла, як повідомлю йому щасливу новину. Не на таку реакцію я розраховувала. Але він завжди дуже стриманий. Все ж таки генерал, серйозний чоловік, а не хлопчик.

- Ілоно, скажи, що в тебе в голові? Вітер та рожеві слоники? – владний жест припиняє мою спробу обійняти його. – Так складно слідувати чітким, елементарним вказівкам? – він каже спокійно, трохи роздратовано та надто відсторонено.

Навіть для нього. Перші сигнали тривоги дзвенять у вухах. Ігнорую їх. Йому просто треба звикнути до цієї думки.

- Коханий, нехай вагітність не запланована. Але ж малюк – це радість! Він усе змінить! Уяви твоя маленька копія! - Не втримавшись, плескаю в долоні.

- Поміняє… в цьому ти маєш рацію, - сідає в крісло, закидає ногу на ногу. Дивиться на мене спідлоба. Почуваюся як на допиті. - І мені цікаво, чому ти вирішила, що батько саме я, а не хтось інший з твоїх партнерів?

Рот відкривається та закривається. Не можу зробити вдих, не те що відповісти. Це як удар у сонячне сплетіння, тільки словесний, набагато болючіший.

- Як ти можеш, Владе! Адже я тільки з тобою. Ти мій перший та єдиний на все життя! – я говорю, те що відчуваю. У чомусь впевнена на всі сто відсотків. Розумію, що ніколи більше не зможу полюбити.

Це беззастережне влучення в серце. Безумовна любов. Коли весь світ сконцентрований тільки на одній людині. На ньому. Моєму похмурому генералі. Він потрапив у мою кров із першого погляду. І тепер моє серце б'ється вистукуючи безладними, хаотичними ударами лише його ім'я. А думки все до однієї займає тільки мій генерал.

- Облиш це, - відмахується, - Ілоно, я не молодий пацан, щоб вестися на твої байки. Я лише не розумію, як маючи кілька партнерів, ти могла так безтурботно ставитись до питань контрацепції? А хвороби? Ти ж не знаєш, з ким вони були до тебе... Що за легковажність. Замість того, щоб співати мені сопливі серенади, про своє здоров'я б подумала. Більше користі було б. І про моє в тому числі, хоча б із відчуття подяки.

Влад розмірковує про мене відсторонено, як про занепалу жінку. Сидить у своєму ідеальному чорному костюмі, білій сорочці, досконалий, неначе виліплений із граніту і… чужий. Як не мій. Серце болісно стискається, бажаючи донести до нього лише одну думку – наскільки безмежно я його кохаю.

- Навіщо ти так про мене... як про... - не можу вимовити вголос цього принизливого слова.

- Як про легкодоступну особу? - Вигинає бездоганно окреслену чорну брову. – Так це факти, Ілоно… не більше…

- Навіщо ти тоді зі мною? Якщо так про мене думаєш? Чи не боявся заразитися? А? – вигукую у розпачі. Сльози градом стікають по щоках. Чим я заслужила ці безпідставні звинувачення?

- Хто ж знав, що втративши невинність, ти так швидко відкриєш для себе світ інших чоловіків, - ідеально окреслені губи, складаються в зневажливу усмішку. - Мене тільки недавно просвітили. Тут моя помилка. Не прорахував усе до кінця. Сьогодні ж нам треба з'їздити до клініки та здати аналізи.

- Що ти несеш! Яке просвітили? Я тільки з тобою, більше ні з ким! Якщо ти не готовий до сім'ї, то й скажи! Навіщо вигадувати ці безглуздя! – стискаю руки в кулаки, зараз хочеться взяти зі столу вазу та запустити в нього.

– Хм… у мене давно є сім'я, – трохи піддається вперед, ловить у капкан свого погляду.

- Не розумію… - завмерла. Приросла до підлоги. Серце перестало битися. Думок немає. Я боюся їх. Не дозволяю собі закінчити, це жахливе припущення в голові.

- Я одружений, Ілоно. Мене цілком влаштовує моя дружина - його слова гострими кілками розривають душу.

Сповзаю по стіні на підлогу. Мотаю головою.

- Ні… ні… не може бути, - бурмочу як у маренні. – Але… ти ж… як же… ми…