Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Минув місяць.

І за цей місяць я, здається, нарешті почала дихати.

Не на повні груди, не із сяйвом у волоссі та голлівудською усмішкою — але дихати. Не виживати. Не тонути. А саме дихати. Вдих. Видих. І ще трохи любові до себе.

Почалось усе… несподівано. Як завжди.

Наталі якось сказала:

— Пам’ятаєш того коуча, про якого я розповідала?

— Та того, який не коуч, не психолог, а щось посередині?

— Ага. Ну от. Спробуй. Він працює з глибиною. І взагалі… він чоловік.

— Ну, дякую, — пирхнула я. — Це якраз те, чого мені бракує — чужий чоловік, щоб нагадати про мого.

— Ні, слухай. Це як вакцина. Трохи вірусу — щоб виробився імунітет.

І я подумала… А й правда.

Якщо я зможу бути в контакті з чоловіком — не як із загрозою, не як із джерелом болю — а як з людиною, яка може мені допомогти… то, можливо, я зможу повернути віру в себе.

Бо я вже почала боятись чоловіків, чесно. Від одного тільки “привіт” хотілось тікати в ліс.

І я записалась. На перший сеанс.

І… мені сподобалось.

Він не ліз у душу з грязними черевиками. Він не казав “заспокойся”, не перебивав, не давав порад на п’ять копійок. Він слухав. Просто слухав. І питав. І я раптом почала говорити. І плакати. І… сміятись.

— Ти знову плакала? — запитала Наталі після дзвінка.

— Ні. Цього разу я сміялась.

— Ну все. Процес пішов.

І справді, щось пішло. Усередині мене почали відтаювати шматочки, які я вже вважала мертвими.

А ще — я зробила собі вії.

Так. Нарощення вій.

Просто одного ранку я встала, подивилась на себе в дзеркало й сказала:

— Якщо я не можу зараз стати Дюймовочкою, то хоча б очі зроблю такі, щоб в них хотілось дивитись.

Але ж треба гроші.

І тут я згадала про одну цікаву річ.

Про нашу із чоловіком “скарбничку мрій”. Така баночка, в яку ми складали гроші на щось велике.

Ну, великим це точно стало.

Я взяла з неї. І знаєш, що подумала?

— А чого, власне, я маю чекати? На чиїсь мрії?

Це моє життя. Моє тіло. Моє обличчя. Моя брова, врешті-решт.

І я пішла.

Спочатку — вії. Я сиділа в кріслі, слухала, як майстриня щось шурхотить, приклеює, пшикає… І в якийсь момент я подумала, що нарешті роблю щось для себе.

Не для фото. Не для когось. Не щоб хтось похвалив. А просто — тому що я хочу.

Це відчуття мене трохи шокувало.

А далі — губи. Спід-татуаж. Не для ефекту “вареники”, ні. Просто освіжити колір. Бо мої природні пухкі губи давно загубились десь між таблетками, стресами й “відложу на потім”.

Потім — брови. Після пологів вони просто вирішили вийти з чату. Пропали. Я вже думала, що це знак: нове життя — нове обличчя. Але ні. Я їх повернула. З легким вигином, як я люблю. З м’якістю, але з характером.

Кожна процедура — як акт любові до себе.

Я наче промовляла до себе знову:

— Я тебе бачу. Я тебе чую. Я хочу, щоб тобі було добре.

Наталі сміялась:

— Маш, ну все, з такою красою скоро знову заміж.

— Ні-ні-ні. Мені ця краса для себе. Я себе заміж беру.

— О, весілля буде?

— Тільки якщо замість фати буде піжама, серіал і чай з лимоном.

— І замість букета — косметичка.

Донька якось зайшла до мене в кімнату, коли я розчісувала вії (так, навіть після нарощення — бо кішка з ранку не по кімнаті ходить, а в віях в мене застрягла).

— Мамо, а що це?

— Це щіточка. Я розчісую вії.

— А навіщо?

— Щоб бути красивою.

— А ти хіба не красива?

— Ой… — зависла я.

— Ти й так красива. Але з щіточкою ще ближче до принцеси.

Я усміхнулась.

Бо в той момент зрозуміла: я показую їй приклад. Що жінка має право бути красивою. Має право хотіти бути красивою. І робити це не з обов’язку, а з любові.

Ще через кілька днів я пішла в аптеку — за ліками, звичайно. Але поруч був магазин косметики. І я зайшла. Просто глянути.

І вийшла звідти з блиском для губ, рожевими рум’янами й кремом із написом “love yourself”.

Касирка посміхнулась:

— На подарунок?

— Ні. Собі.

— О, це найкращий варіант.

Я почала підходити до дзеркала частіше.

Спочатку — крадькома. Потім — чесно. Вранці, коли ще ніхто не бачить. Іноді навіть казала собі:

— Привіт. Ти жива. І ти — ок.

І мені ставало трохи легше.

Моя квартира ще не стала оазисом щастя. На плитці досі іноді каша. В шафі все ще три кучки одягу. Але щось змінилось.

Я перестала шукати, хто винен. Я почала питати себе:

— А що я можу зробити зараз, щоб мені було хоч трохи краще?

Іноді це була кава на терасі. Іноді — розмова з коучем. Іноді — нова гумка для волосся.

Але це було.

І цього було достатньо, щоб не здатись.

Знаєш, що найважливіше? Я почала собі дозволяти.

Не економити на собі. Не чекати моменту “коли все стане добре”. А робити добре всередині хаосу.

Бо життя — не ідеальна картинка з Instagram. Воно — як борщ: іноді з кислинкою, іноді пересолений, але якщо з любов’ю — смачний.

І я варю свій борщ із себе.

І знаєш, виходить все краще.