Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Ніч. Дитина спить. Антона немає.

У нашому домі — тиша. Але не та, що заспокоює. А та, що давить.

Я лежу на плитці у ванній. Лежу, наче хтось мене сюди поклав. Але це я сама.

Просто не знала, куди ще йти, щоб не чути нічого. Щоб не бачити, не відчувати, не бути.

Я вже не плачу. Сльози були раніше.

Зараз — просто тиша в мені. Порожнеча.

Таке враження, що щось померло. Може, я.

Моя сім’я…

Я ж так в неї вірила. Та ні — я ж не в нього вірила. Я вірила у нас. У цей образ, у цю “нормальність”.

У чоловіка, який працює, дружину, яка все витягує, дитину, дім.

Але він пішов. Просто сказав:

— Я втомився. Мені треба побути одному. Може, повернусь. А може, ні.

Може, повернусь. А може — ні.

Це що, оренда? Це що, стіл у кав’ярні: зайняв — потім повернусь?

А я — що, речі, які можна залишити і забрати, коли заманеться?

Я жила. Дихала цим життям.

А тепер лежу на підлозі. І мені все одно.

Губи пекуть. Я вже їх згризла. Болить — але хай.

З-під дверей дме. Може, вхідні не зачинила. Але мені не холодно. Мені нічого не холодно.

Бо сьогодні я померла.

І тут я згадую. Вона. Єдина, хто мене завжди розуміє.

Не Антон. Не хтось із родичів.

Моя подруга.

Ми з нею не просто дружимо. Ми — як сестри, тільки з іншої крові.

Вона живе в іншій країні. У неї маленький син, зовсім крихітка. Але я знаю:

навіть серед ночі вона візьме слухавку. Або відповість.

Я беру телефон. Вона онлайн.

— Мені погано. Скажи щось.

— Що сталося?

— Лежу на підлозі. Все. Просто не знаю, як мені це пережити.

— Вставай. Просто зараз.

— Я не можу.

— Вставай. Бо я не приїду тобі супчик варити в три ночі.

— А 100 грам?

— Ну хіба що, але ж ми обіцяли собі — без цього.

— Я не знаю, як жити далі.

— Знаєш. Просто забула. Зараз я тобі нагадаю. Пиши.

І я пишу.

Вона читає. І, як завжди — не мовчить.

— Я ж тебе попереджала. П’ятнадцять років. А останні шість він тільки в роз’їздах.

— То в Польщу, то в Чехію, то “на дім збирає”, то “проект цікавий”.

— А ти з дитиною, з батьком-інвалідом, зі своїми проблемами — сама.

— Це не життя, Маша. Це виживання. І ти вижила. Ще й як!

— Ти тільки подивись, як ти все це тягнеш. Ти справлялася, коли його не було.

— Із садком, школою, хворобами, рахунками, проблемами — одна.

— А він? Він навіть не знав, що у вас ламалася пральна машина.

— Він навіть не питав, як ти.

Я читаю це — і ридаю. Але мовчки.

Бо вона права. Вона завжди права.

— Знаєш, ти для мене завжди була як світло.

— Зеленоока зірка, яка світилася навіть у найтемнішу ніч.

— Ти писала вірші, малювала, танцювала. Ти була така… жива.

— А потім просто перестала дихати. Всередині.

— Ти перестала їсти нормально, почала пити каву від втоми, закривалася в собі.

— А ще ця щитоподібка, псоріаз, діабет.

— Це не просто хвороби. Це — тіло, яке кричить: “Почуй мене!”

— А тепер скажи: чи хочеш ти залишитись такою, як зараз?

— Чи хочеш знову бути собою?

Я не знаю.

Я лежу. Читаю її слова. І в мені щось тремтить.

Це ще не віра. Це не сила.

Це… надія.

Вона додає:

— Я вірю в тебе. Я тобою пишаюсь.

— Ти така сильна. Ти — приклад.

— Ти вже шість років тягнеш на собі все. І ніколи не скаржишся.

— І зараз теж витягнеш. Бо ти — Маша.

— Маша, яка не здається.

— Маша, яка перетвориться.

— Маша, яка ще покаже всім, на що вона здатна.

Я сміюся крізь сльози.

— Знову ти зі своєю мотивацією.

— Я ще не готова нікого вражати.

— Та пофіг. Я готова в тебе вірити. І цього вже досить.

І знаєш що?

Я підвожуся.

Мій дім — все той самий.

Світ — той самий.

Але я — вже трохи інша