Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Косюра завжди радив студентам вивчати французьку мову.

— Після закінчення академії куди ви подастеся? У Чехії своїх лісничих стільки, що хоч греблю гати. В Польщі для нас, православних, немає перспектив. А от Франція провадить економічну експансію в Малій Азії, французи — народ легковажний, працювати не люблять. Тож зі знанням французької ви можете й до Азії потрапити — персюків дурити…

Курс геодезії читав професор Леонід Грабина. Це був «великий ентузіаст» [20, с. 99]. Народився він 25 травня 1885 року в Ромнах на Полтавщині в родині українського письменника Олексія Грабини. Дитячі роки провів у Криму, в Євпаторії, потім у Генічеську на Азовському морі та Градизьку на Полтавщині. У дев'ять років повернувся в Ромни, де поступив у реальну школу, з якої перевівся до Прилуцької гімназії. А вищу освіту здобув навесні 1912 року, закінчивши інженерний відділ Київського політехнічного інституту. На службі у Київському губерніальному земстві будував шляхи на Київщині. Військову повинність (від 1 жовтня 1912 р.) відбував на Слобожанщині — інженерним кондуктором. З осені 1913 року будував залізницю Харків — Херсон. Головним досягненням Грабини був проект кам'яного арочного мосту через річку Жовтеньку на Херсонщині [89, с. 8].

1918 року Грабина працював у департаменті нового будівництва Міністерства шляхів, у складі якого евакуювався до Галичини. В 1921–1922 роках будував водогін у польському місті Тарнові, а 23 травня 1922 року був обраний доцентом на кафедрі геодезії УГА. «Він давав нам, — писав Василь Прохода, — не лише теоретичні, але, головне, практичні відомості з цієї важливої галузі прикладної науки, написавши дуже поважний підручник» [97, с. 41]. Цей курс із геодезії мав близько двох тисяч сторінок. Написаний він був «з великим знанням справи». Підручник послужив багатьом студентам, інженерам та землемірам «у здобуванні хліба насущного» [20, с. 99].

Та найбільше захоплював студентів лісового відділу «апостол кам'яних наук» [97, с. 64] Микола Шадлун, колишній професор Петроградського гірничого інституту та університету в Любляні (Югославія), а 1919 року — міністр народного господарства УНР. «Шадлун надзвичайно цікаво читав лекції з геології. Це була своєрідна поема природної чинності поверхні землі з її підземними в глибинних надрах динамічними процесами» [97, с. 42]. Коли він переглядав колекції мінералів, у нього світилися очі.

Курс ботаніки Василь прослухав у професора Володимира Чередіїва, випускника Петровсько-Розумівської (Тимирязєвської) сільськогосподарської академії, а в 1919–1920 роках — директора департаменту Міністерства народного господарства уряду УНР. Викладав він цікаво, з почуттям. «Авдиторія у нього завжди була повна…» [20, с. 59].

Володимир Чередіїв мав «широку натуру», любив випити, «й то добре». Як завідувач кафедри загального і спеціального хліборобства та декан він заробляв досить багато, «а тому мав за що випити». Його постійними спільниками в дружбі із «зеленим змієм» були завідувач кафедри хімії професор Леонід Петрович Фролов та колишній міністр праці УНР Осип Безпалко з Буковини. «Іноді вони робили пригодницькі нічні мандрівки в товаристві студентів. Особливо любив такі мандрівки професор Фролов, який ніби був сином якогось генерала, але як студент брав участь у революції 1905 року і змушений був тоді емігрувати… Був це старий бурлака типу Енея пролетарських переконань…» [97, с. 43, 44]. А ось як описав його кубанець Василь Іванис: «Професор Л. П. Фролов був одягнений у престаре убрання з обтріпаними рукавами й холошами, на голові мав потертого селянського солом'яного бриля, взутий без шкарпеток у сандалі» [35, с. 12].

Зоологію, ентомологію та іхтіологію викладав доцент д-р Юрій Русов. Народився він 8 січня 1895 р. у Харкові в родині Олександра і Софії Русових, відомих борців проти Росії. Його матір, навіть будучи вагітною Юрієм, сиділа в харківській тюрмі, а народила його, перебуваючи під суворим поліційним наглядом. 1913 року Юрій закінчив гімназію В. П. Науменка у Києві, а потім природничий відділ Київського університету. 1922 року став доктором філософії Віденського університету. Від 1922 р. він працював в УГА професорським стипендіатом (подаючи документи, Curriculum vitae написав французькою мовою). Наступного року уже став асистентом, доцентом (21.3.1923) та завідувачем кафедри зоології (8.10.1923) [126, арк. 321–324].

Юрій Русов любив студентське товариство лісового відділу й охоче проводив з ним час за кухлем пива, співаючи українських пісень. Був простим і скромним. Своїй професії віддавався так, що «забував про свою дружину Лєну з синком Романом… Від нього часом смерділо трупами звірят, яких він досліджував… Лєна, будучи переважно самітною, піддалась залицянням хіміка Володимира Ройтера, українського німця, який дуже добре грав на скрипці…» [97, с. 44]. Той був не менш освіченим за Юрія Русова. Володів українською, французькою, німецькою та чеською мовами, не кажучи вже про українську і російську. Олена розійшлася з Юрієм і вийшла заміж за Володимира Рейтера (так насправді звучить його прізвище), а от битву за сина програла Софії Русовій, матері Юрія.

Славетна Софія Русова, член Центральної Ради, а за гетьманату керівник департаменту дошкільної і позашкільної освіти, викладала в господарській академії французьку, рідну мову своєї матері. Батьком Русової був дідич Федір Ліндфорс, швед за походженням. «Велика сила притягання благородних душ є в Україні! — писав про своїх батьків Юрій Русов. — І ми бачимо протягом нашої історії стільки прикладів, коли чужинці з походження все своє життя віддавали на службу Україні» [118, с. 1173].

З любові до поневоленого українського народу чужинка Софія Русова «стала однією з найдіяльніших дочок України». Її подвижницьку діяльність росіяни завжди оцінювали як злочинну. Вона скуштувала не тільки царських, а й совєтських в'язниць. 1922 року, маючи 66 років, Софія Русова з малолітньою онучкою втекла з «догоряючої в повстаннях України» [118, с. 1174, 1181]. «Прощай, рідна дорога Україно! — казала вона. — Кидаю Тебе з одним палким бажанням: усі мої старі сили віддати за визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти волею, наукою і багатством» [118, с. 1181]. Так і сталося: самовіддану працю на користь Батьківщини вона продовжила на еміграції — як професор Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі та лектор УГА в Подєбрадах, а ще й керівник дитячого садка.

«Також симпатичною постаттю був професор неорганічної хімії Микола (Павлович) Вікул, який