Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

У дворі він зустрів Пенелона, що тримав у кожній руці по згортку у сто франків і наче не зважувався піти.

— Ходімо, друже мій, — сказав йому англієць, — мені треба побалакати з вами.

IX. П’яте вересня

Відстрочення, що його надав Моррелеві порученець банкового дому «Томсон і Френч» тієї хвилини, коли він і не очікував цього, здалося бідолашному судновласникові одним із тих повернень щастя, які сповіщають людині, що доля урешті втомилася переслідувати його. Того ж таки дня він розповів усе своїй доньці, дружині й Емманюелеві, і якась надія, якщо не заспокоєння, повернулися у їхній дім. Та, на жаль, Моррель мав справи не лише з компанією «Томсон і Френч», що так лагідно поставилася до нього. Як він ото сказав, у торгових справах є кореспонденти, а друзів нема. У глибині душі він був спантеличений, коли думав про великодушний учинок фірми «Томсон і Френч», пояснюючи його тільки розумними егоїстичними міркуваннями: ліпше підтримати людину, що винна тобі триста тисяч франків, і отримати ті гроші за три місяці, ніж прискорювати її крах і здобути шість чи вісім відсотків.

На жаль, зі злості чи з нерозсудливості всі інші Моррелеві кредитори міркували не так, а дехто навіть навпаки. Тож векселі, що їх попідписував Моррель, надійшли до його каси в означений термін, і завдяки відстроченню, що його надав англієць, їх негайно поплатив Коклес. Отак той Коклес і далі був собі спокійнісінький. І тільки пан Моррель із жахом бачив, що якби йому довелося заплатити п’ятнадцятого числа сто тисяч франків де Бовілю, а тридцятого числа — тридцять дві тисячі п’ятсот франків за іншими, теж відстроченими векселями, то він пропав би вже в цьому місяці.

Усі марсельські купці гадали, що Моррель не витерпить халепи, яка спіткала його. І всі дуже здивувалися, коли він зі звичайною певністю поплатив у червні всі векселі. Та попри це до нього й далі ставилися недовірливо і одностайно відклали банкрутство бідолашного судновласника до кінця наступного місяця.

Цілий липень Моррель докладав відчайдушних зусиль, щоб зібрати потрібну суму. Бувало, усі його зобов’язання хоч на який термін приймалися з великою довірою і навіть користувалися великим попитом. Моррель спробував видати тримісячні векселі, та їх не взяв жоден банк. Слава Богу, сам Моррель розраховував на певні надходження; вони прийшли, і до кінця місяця Моррель знову задовольнив кредиторів.

Порученця компанії «Томсон і Френч» у Марселі більш не бачили; він зник на другий чи на третій день після тих відвідин пана Морреля; а оскільки в Марселі він мав справи тільки з мером, інспектором в’язниць і судновласником, то його коротке перебування в тому місті не лишило жодних слідів, крім тих неоднакових спогадів, що їх зберегли про нього тільки ці троє. Що ж до моряків із «Фараона», то вони, либонь, понаймалися на іншу службу, бо теж кудись позникали.

Капітан Ґомар, оговтавшись після недуги, що затримала його в Пальмі, повернувся до Марселя. Він не зважувався заявитися до пана Морреля, але той, дізнавшись про його приїзд, сам подався до нього. Чесному судновласнику було вже відомо з Пенелонових слів про мужню поведінку капітана під час кораблетрощі, і він сам намагався втішити його. Він приніс йому цілком його платню, за якою капітан Ґомар не зважився б прийти.

Виходячи від нього, пан Моррель зіткнувся на сходах із Пенелоном, що, либонь, незлецько розпорядився отриманими грошенятами, тому що вбраний був у новісіньку одіж. Угледівши судновласника, чесний стерновий страшенно збентежився. Він забився у найдальший куток майданчика, перекинув свою жуйку спершу з правого боку на лівий, потім з лівого у правий, перелякано витріщив очі й відповів тільки ніяковим потиском на приязний, як завше, потиск Моррелевої руки. Пан Моррель подумав, що Пенелон збентежився за своє чепурне вбрання; певне, старий моряк не за свій рахунок придбав таку розкіш; либонь, він уже найнявся на якесь інше судно і соромився того, що так швидко, якщо можна так сказати, скинув траур за «Фараоном». Може, він навіть прийшов до капітана Ґомара поділитися з ним своїм успіхом і передати йому пропозицію від імені свого нового господаря.

— Ох, люди добрі! — йдучи відтіля, зітхнув Моррель. — Дай Боже, щоб ваш новий господар любив вас так само, як я, і був щасливіший од мене.

Серпень минув у безнастанних Моррелевих спробах відновити свій давніший кредит або ж відкрити собі новий. Двадцятого серпня в Марселі стало відомо, що він придбав місце в поштовому ридвані, і всі відразу ж вирішили, що він оголосить себе неплатоспроможним наприкінці місяця і навмисне їде, щоб не бути присутнім під час цього сумного обряду, що його він, либонь, доручив своєму старшому заказникові Емманюелю і скарбникові Коклесові. Та, всупереч усім очікуванням, коли настало тридцять перше серпня, каса відчинилася, як завжди. Коклес сидів за ґратами як завжди незворушно, розглядав зі звичною увагою векселі, які йому подавали, і зі звичною своєю точністю поплатив їх від першого до останнього. Довелося навіть, як і передбачав пан Моррель, погасити два чужі зобов’язання, і за ними Коклес заплатив з тією ж таки ретельністю, що й за особистими векселями судновласника. Ніхто нічогісінько не розумів, і кожен з упертістю, що притаманна провісникам сумних подій, відкладав оголошення неплатоспроможності до кінця вересня.

Першого вересня Моррель повернувся. Уся родина з великою тривогою очікувала його; від цієї мандрівки до Парижа залежала остання можливість порятунку. Моррель згадав про Данґляра, що став мільйонером і колись був зобов’язаний йому, тому що за його рекомендацією Данґляр вступив на службу до іспанського банкіра, з якої й розпочалося його швидке збагачення. Ходили чутки, що Данґляр мав шість чи вісім мільйонів і необмежений кредит. Не виймаючи жодного таляра з кишені, Данґляр міг порятувати Морреля. Йому варто було тільки поручитися за нього, і Моррель був би порятований. Моррель давно вже думав про Данґляра, та через якусь несвідому відразу Моррель до останньої хвилини зволікав і не вдавався до цього скрайнього засобу. І він таки мав рацію, бо повернувся додому пригнічений принизливою відмовою.

Та переступивши поріг своєї домівки, Моррель не обмовився ні словом нарікання чи докору; він зі слізьми обняв дружину і доньку, приязно простягнув руку Емманюелеві, замкнувся в кабінеті, на третьому поверсі, і погукав до себе Коклеса.

— Цього разу, — сказали обидві жінки Емманюелеві, — ми пропали.

Після короткої наради вони вирішили, що Жюлі напише братові, що стояв із полком у Німі, щоб він негайно приїхав.

Бідолашні жінки інстинктивно почували, що їм треба зібрати всі сили, щоб витерпіти удар, який їм загрожував.

Та й Максимільян Моррель, хоч йому було тільки двадцять два роки, мав великий вплив на батька.

То був юнак простого і твердого характеру. Коли йому довелося обирати рід діяльності, батько не захотів силувати його і надав юнакові вільний вибір згідно з його смаками і нахилами. Той заявив, що має намір вступити на військову службу. Ухваливши це, він старанно взявся до наук, здав конкурсні іспити до Політехнічної школи і був