Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Знаєте, пане Моррелю, — провадив Пенелон, — ми дуже любили «Фараона», та хоч як любить моряк своє судно, шкуру свою він любить дужче, тож ми не змусили просити себе двічі; та й корабель так жалібно рипів, наче казав нам: «Ох, ушивайтеся ж хутчій!» І сердешний «Фараон» казав правду. Ми відчували, як він занурюється у нас під ногами. Одне слово, за мить шлюпка була на воді, і всі ми, восьмеро, уже сиділи у ній.

Капітан заліз у неї останній чи радше не заліз, бо не хотів покинути судно; я згріб його в оберемок і кинув хлопцям, а потім і сам плигнув. І вчасно. Ледве встиг я стрибнути, аж палуба репнула з таким гуком, наче випалив залпом сорокавосьмигарматний корабель.

За десять хвилин корабель гойднув носом, потім кормою, потім закрутився на місці, наче пес, що ловить свого хвоста. А далі гаплик! І клямка, край «Фараонові»!

Що ж до нас, то ми три дні не пили й не їли, тож почали вже балакати про те, чи не кинути жереб, кому з нас годувати решту, аж угледіли «Жиронду», послали їй гасло, вона помітила нас, підпливла ближче, послала шлюпку і взяла нас. Отак було воно все, пане Моррелю, повірте слову моряка! Еге ж, хлопці?

Схвальний гомін показав, що оповідач заслужив загальне схвалення правдивим викладом подій і мальовничістю подробиць.

— Добре, друзі мої, — сказав пан Моррель, — ви браві молодці, я заздалегідь знав, що в нещасті, яке спіткало мене, винна тільки моя лиха доля. Тут воля Божа, а людська вина. Здамося ж на волю Божу, та й годі. Тепер скажіть, скільки вам належить платні.

— Облиште, пане Моррелю, про це говорити не будемо!

— Навпаки, поговорімо про це, — відказав судновласник із сумною усмішкою.

— Отож, нам за три місяці належить... — сказав Пенелон.

— Коклесе, видайте їм по двісті франків. За іншої пори, — провадив пан Моррель, — я сказав би: дайте їм по двісті франків винагороди; та зараз пора скрутна, друзі мої, і ті крихти, що в мене лишилися, належать не мені. Тож вибачте мені й не засуджуйте.

Пенелон скорчив жалібну гримасу, обернувся до приятелів, про щось порадився з ними і знову звернувся до господаря.

— Ну, якщо про це... — сказав він, перекинувши жуйку за другу щоку і знову чвиркнувши у передпокій, — як уже про це мова...

— Про що?

— Про грошенята...

— Та й що?

— То хлопці кажуть, пане Моррелю, що їм поки що вистачить по п’ятдесят франків, а з рештою вони зачекають.

— Дякую вам, друзі мої, дякую! — мовив пан Моррель, зворушений до глибини душі. — Усі ви добрі люди; але гроші все ж таки візьміть. І якщо знайдете іншу службу, то наймайтеся. Ви вільні.

Ті слова просто-таки приголомшили чесних моряків. Вони перелякано перезирнулися. Пенелонові забило дух, і він замалим не проковтнув свою жуйку; слава Богу, він вчасно вхопився за горло.

— Як, пане Моррелю? — здушено поспитався він. — Ви звільняєте нас? Ми чимось вам не догодили?

— Ні, друзі мої, — відказав господар. — Навпаки, я дуже задоволений вами. І не звільняю я вас. Але що ж я вдію? Кораблів у мене більше нема, тож і матросів не треба.

— Як це — нема більше кораблів? — вигукнув Пенелон. — то загадайте побудувати нові, ми зачекаємо. Слава Богу, ми звикли до штилю.

— Немає в мене більше грошей, щоб побудувати кораблі, Пенелоне, — з сумною усмішкою відказав Моррель. — І я не можу пристати на вашу пропозицію, хоч яка приваблива вона для мене.

— А якщо у вас нема грошенят, то й платити нам не треба. Ми зробимо, як наш бідолашний «Фараон»: згорнемо всі вітрила, та й годі!

— Досить, досить, друзі мої! — задихаючись від хвилювання, сказав пан Моррель. — Ідіть собі, прошу вас. Побачимося, як буде ліпша пора. Емманюелю, — докинув він, — ідіть із ними і нагляньте, щоб моє розпорядження виконали як слід.

— Але ми не прощаємося, пане Моррелю, ми кажемо «до побачення», добре? — сказав Пенелон.

— Авжеж, друзі мої, сподіваюся, так. Ідіть.

Він кивнув Коклесові, і той вийшов наперед; моряки подалися за скарбником, а Емманюель вийшов останній.

— Тепер, — сказав пан Моррель своїй доньці і дружині, — покиньте мене на хвильку: мені треба побалакати з цим паном.

І він показав очима на порученця фірми «Томсон і Френч», що упродовж цієї сцени стояв непорушно в кутку і брав участь у ній тільки декількома словами, що їх ми вже наводили. Обидві жінки зиркнули на незнайомця, про якого вони геть забули, і пішли. Та Жюлі обернулася у дверях і кинула на нього зворушливо благальний погляд, а той відповів на нього усмішкою, яку дивно було бачити на цьому крижаному обличчі.

Чоловіки лишилися самі.

— Ну ось, — сказав Моррель, сідаючи у фотель, — ви все бачили, усе чули, і мені нема чого додати.

— Бачив, — сказав англієць, — що вас спіткало нове лихо, так само незаслужене, як і колишні, і ще дужче усталило мене в моєму бажання бути вам корисним.

— Ох, мосьпане! — зітхнув Моррель.

— Послухайте, — провадив незнайомець, — адже я один із чільних ваших кредиторів, еге ж?

— Принаймні у ваших руках зобов’язання, що їхній термін спливає раніше від усіх інших.

— Вам хотілося б отримати відстрочення?

— Воно могло б порятувати мою честь, а отже, і життя.

— Скільки часу вам потрібно?

Моррель замислився.

— Два місяці, — сказав він.

— Гаразд, — мовив незнайомець, — я даю вам три.

— Але ви певні, що компанія «Томсон і Френч»...

— Не турбуйтеся, я беру на себе всю відповідальність... Ми маємо сьогодні п’яте червня?

— Так.

— То перепишіть мені всі векселі на п’яте вересня, і п’ятого вересня об одинадцятій годині ранку, — (стрілки стінного дзиґаря показували точнісінько одинадцяту), — я прийду до вас.

— Я вас чекатиму, — відказав Моррель, — і ви отримаєте гроші або мене не буде живого.

Останні слова промовив він так тихо, що незнайомець і не почув їх.

Векселі переписали, давніші подерли, і бідолашний судновласник здобув принаймні три місяці пільги, щоб зібрати свої останні кошти.

Англієць вислухав слова подяки із флегматичністю, що притаманна була його нації, і попрощався з Моррелем, що провів його до дверей, висловлюючи вдячність.

На східцях він зустрів Жюлі.

Вона удавала, ніби спускається східцями, та насправді вона чекала на нього.

— Ох, добродію! — сказала вона, благально склавши руки.

— Панно, — сказав незнайомець, — незабаром ви отримаєте листа, підписаного... Синдбад-Мореплавець... Виконайте геть усе, що написано буде в тім листі, хоча яке дивне воно вам здаватиметься.

— Гаразд, — відказала Жюлі.

— Обіцяєте мені це зробити?

— Присягаюся!

— Чудово. Прощавайте, панно. Завжди будьте такою доброю і люблячою донькою, і, сподіваюся, Господь зробить так, що Емманюель буде вашим чоловіком.

Жюлі тихо скрикнула і, зашарівшись мов ружа, ухопилася за поруччя, щоб не впасти. Незнайомець