Читати книгу - "Місто дівчат"

Що ж до мого брата, то він висадив мене біля батьківської хати, виніс із автівки мої валізи, поцілував на прощання маму, потиснув руку татові і, не озвавшись до мене й словом, поїхав назад у місто — готуватися до іншої, важливішої війни.

Розділ двадцять другий

Далі настала пора понурого, пливкого нещастя.

Якийсь двигун у моєму нутрі заглухнув, і сили мене покинули. Мої дії підвели мене, тож я взагалі перестала діяти.

Тепер я жила в батьківському домі, дозволяла батькам вирішувати все за мене і, не задумуючись, підтримувала все, що вони пропонували.

За сніданком я разом із ними читала газети й пила каву, а потім допомагала мамі зробити сендвічі на обід. Вечерю (яку готувала, звісно, наша кухарка) подавали о пів на шосту, опісля ми читали вечірні газети, грали в карти й слухали радіо.

Тато запропонував, щоб я працювала в його компанії, і я погодилася. Він посадив мене в конторі, де я сім годин на день перекладала папери з місця на місце й відповідала на дзвінки, якщо інші працівники були зайняті. Я навчилася сяк-так давати раду з документами. Мене варто було заарештувати за те, що я вдавала зі себе секретарку, але так я принаймні мала чим займатися цілими днями і навіть отримувала невелику платню за свою «роботу».

Щоранку ми з татом удвох їхали в контору і щовечора удвох поверталися назад. Його розмови під час тих поїздок були радше серією гнівних тирад про те, чому Америці треба триматися подалі від війни, як профспілки крутили Рузвельтом на всі боки і чому комуністи мали невдовзі захопити нашу країну. (Нашого любого татка комуністи завжди лякали дужче за фашистів.) Я чула його слова, але не можу сказати, що я їх слухала.

Я цілий час витала десь у хмарах. Якесь жахливе створіння у важких черевиках товклося в моїй голові, повсякчас нагадуючи мені, що я мала паскудна шльондра.

Я відчувала, яке все довкола мале. Моя дитяча кімната з невеликим дівочим ліжком. Надто низькі балки. Ледь чутний відголос батьківських розмов уранці. Кілька автівок на стоянці коло церкви в неділю. Стара крамничка з вузьким вибором знайомих харчів. Забігайлівка, яка зачинялася о другій по обіді. Моя шафа, повна підліткової одежі. Мої дитячі ляльки. Усе це тиснуло на мене й наповнювало мене смутком.

Кожне слово, яке вилітало з радіо, звучало моторошно й тривожно. Пісні — і сумні, й веселі — викликали в мене зажуру. Радіовистави ледве втримували мою увагу. Інколи я чула в ефірі голос Волтера Вінчелла, який, горлопанячи, поширював свої плітки або голосно закликав до негайної інтервенції в Європі. Від звучання його голосу я вся аж стискалася, а тато тут же вимикав радіо, гаркаючи: «Та він не заспокоїться, поки всіх американських хлопців не пошлють за океан, щоб їх там фріци повбивали!».

У середині серпня прийшов наш примірник журналу «Лайф», де була надрукована стаття про популярну нью-йоркську виставу «Місто дівчат» разом із портретами відомої британської актриси Едни Паркер Вотсон. Вона виглядала неперевершено. На основній фотографії Една була вбрана в один із костюмів, що їх я пошила торік: темно-сірого кольору, ледь зібраний у поясі, з вишуканим криваво-червоним комірцем із тафти. Ще там було вміщене фото Едни й Артура, які йшли, тримаючись за руки, Сентрал-парком. («Попри шалений успіх, місіс Вотсон досі вважає роль дружини своєю улюбленою. “Багато актрис говорять, що вони одружені зі своєю роботою, — каже стильна зірка. — Але мені більше до вподоби бути заміжньою за чоловіком!”») Коли я вперше прочитала ту статтю, моє сумління перетворилося на прогнилий човник, який помалу занурюється в болото. Та коли я згадую про неї зараз, то відчуваю тільки злість. Усі прогріхи і брехня зійшли Артурові Вотсону з рук.

Тітка Пеґ прогнала Селію, Една прогнала мене, зате Артур міг далі жити своїм чарівним життям зі своєю чарівною дружиною, мовби нічого й не сталося.

Малих паскудних шльондр позбулися. Чоловікові дозволили залишитись.

Звісно, що в той час я не розпізнала того лицемірства.

Але тепер мені це ясно як білий день.

Суботніми вечорами ми з батьками вирушали на танці в за міський клуб. Тепер я бачила, що приміщення, яке ми пафосно називали «бальною залою», було всього лиш невеликою їдальнею, де столики повідсували до стіни. Музиканти грали досить посередньо. А тим часом я знала, що у Нью-Йорку в «Сент-Реджісі» відкрили на літо «Віденську терасу» і що мені більше ніколи не судилося там знову танцювати.

На танцях у заміському клубі я спілкувалася з давніми друзями й сусідами. Старалася як могла. Деякі з них знали, що я жила в Нью-Йорку, і намагалися зав’язати про це розмову («Не розумію, як людям може подобатися жити отак одне в одного на голові!»). Я теж намагалася підтримати розмову з цими людьми про їхні котеджі біля озера, їхні жоржини, їхні улюблені рецепти булочок до кави чи щось інше, що їх цікавило. Мені було невтямки, чому люди взагалі чимось цікавилися. Музика грала і грала. Я танцювала з усіма, хто мене запрошував, особливо не придивляючись до жодного з партнерів.

На вихідних мама їздила на виставки коней. Я їхала з нею, якщо вона мене кликала. Сиділа на відкритій трибуні в заляпаних болотом черевиках — руки мені відмерзали, — спостерігаючи, як коні бігали ареною, коло за колом, і думала, кому цікаво витрачати на таке час.

Мама постійно отримувала листи від Волтера, який тепер перебував на авіаносці біля Норфолка, штат Вірджинія. Він писав, що харчі кращі, ніж можна було сподіватися, і що він знайшов спільну мову з іншими хлопцями. Передавав найліпші вітання своїм друзям удома. І жодного разу не згадав про мене.

А ще тієї весни треба було обійти стільки весіль, що в мене аж тріщала голова. Дівчата, з якими я вчилася у школі, виходили заміж і вагітніли — саме в такій послідовності, уявляєш? Якось я зустріла на вулиці одну подружку свого дитинства. Її звали Бесс Фармер. Ми з нею разом вчилися у школі Емми Віллард. Вона вже мала однолітнього малюка, якого штовхала у візку, і от знову ходила вагітна. Бесс була справжнє серденько — розумниця, яка голосно сміялася й мала хист до плавання. А ще була доволі здібна до наук.

Сказати, що Бесс