Читати книгу - "Місто дівчат"

Елізабет Ґілберт

Місто дівчат

Для Марґарет Корді —

моїх очей, моїх вух, моєї дорогої подруги.

Ти все одно утнеш не одну дурницю —

ну то хоч з ентузіазмом.

Колетт

Нью-Йорк, квітень 2010

Одного дня я отримала листа від його доньки.

Від Анджели.

За останні роки я часто думала про Анджелу, але спілкувалися ми тільки втретє.

Уперше далекого 1971 року, коли я шила для неї весільну сукню.

Удруге — коли вона надіслала мені листа про те, що помер її батько. То було 1977 року.

А тепер Анджела написала мені, що якраз померла її матір. Не знаю, якої реакції вона сподівалася від мене. Мабуть, здогадувалася, що мене ця новина приголомшить. Та все ж не думаю, що вона це зі зла. Анджела не така. Вона добра людина. А головне — цікава.

Утім, я страшенно здивувалася, почувши, що її мати стільки протягнула. Я гадала, що вона вже на тому світі. Усі інші вже давно там. (Але чому б мене мало дивувати чиєсь довголіття, якщо я сама чіпляюся за життя, як рачок до дна човна? Я ж точно не одна така древня пані, яка дибає вулицями Нью-Йорка, уперто відмовляючись покинути своє життя або свою нерухомість.)

Хоча в її листі найбільше мене вразило останнє речення.

«Вівіан, — писала Анджела, — то, може, тепер, коли моя матір померла, ти могла б розповісти мені, ким ти була для мого батька?»

Ну що ж…

Ким я була для її батька?

Лише він міг відповісти на це запитання. А що він ніколи зі своєї волі не говорив з донькою про мене, то не мені розповідати їй, ким я для нього була.

Зате я можу розповісти, ким був для мене він.

Розділ перший

Улітку 1940 року батьки відправили мене, дев’ятнадцятилітню дурепу, до тітки Пеґ, яка керувала театральною трупою у Нью-Йорку.

Мене якраз недавно виключили з коледжу Вассара, бо я постійно прогулювала заняття й через це провалила всі до одного іспити на першому курсі. Я була не така тупа, як могло видатися з моїх оцінок, але якщо не вчишся, нічого доброго з того, мабуть, не виходить. Озираючись тепер на ті роки, я не можу до кінця пригадати, чим займалася весь той час, що його мала проводити на лекціях, але, знаючи себе, припускаю, що я була страшенно заклопотана своєю зовнішністю. (Того року я намагалася опанувати «пасмо вгору», оце я дуже добре пам’ятаю, — зачіску, яка була надзвичайно важлива для мене і до того ж зовсім не проста, але не дуже «вассарівська» за духом.)

Я так і не знайшла собі місця в коледжі, хоч вибору не бракувало. Там були які хочеш дівчата й усі можливі групи за зацікавленнями, але мені було до того всього байдуже і я не бачила себе серед тих дівчат. Того року в коледжі навчалися політичні революціонерки — вони ходили у строгих чорних штанах і ділилися своїми міркуваннями щодо міжнародного заколоту, от тільки міжнародний заколот мене не цікавив. (І тепер не цікавить. Зате я звернула увагу на ті їхні чорні штани — виглядали вони на диво стильно. Тільки якщо з кишень нічого не випирало.) А ще серед студенток були сміливі академічні дослідниці, яким судилося стати лікарками і юристками задовго до того, як до цих професій узялося багато жінок. Вони мали б мене цікавити, але не цікавили. (По-перше, я їх просто не розрізняла. Вони всі як одна носили мішкуваті вовняні спідниці, які мали такий вигляд, ніби їх поперешивали зі старих светрів, — у мене аж настрій падав, коли я їх бачила.)

Я не хочу сказати, нібито в коледжі Вассара стилем і не пахло. Були там сентиментальні медієвістки зі щирим, наївним поглядом в очах — досить гарненькі; художниці з довгим пишним волоссям; породисті світські левиці, схожі у профіль на левреток. Але ні з першими, ні з другими, ні з третіми в мене не склалося. Може, тому, що я відчувала: у цьому коледжі всі розумніші за мене. (Про юнацьку параною тут не йдеться — я досі переконана в тому, що всі інші студентки справді були розумніші.)

Чесно кажучи, я не могла втямити, щó я взагалі забула в тому коледжі; напевно, сповнювала якесь призначення, а навіщо — цього ніхто не завдав собі клопоту мені пояснити. Змалку мені втовкмачували в голову, що я вчитимусь у коледжі Вассара, але так і не сказали чому. Нащо воно здалося? Що саме я мала з тої науки взяти? І якого милого я жила в тісній як рукавичка гуртожитській кімнатці разом із серйозною майбутньою соціальною реформаторкою?

І взагалі — до того часу навчання мені вже набридло як гірка редька. Я відівчилася купу років у школі для дівчат Емми Віллард у Трої, що в Нью-Йорку, де викладали самі тільки жінки, геніальні випускниці «Семи сестер», — невже цього замало? Я з дванадцяти років навчалася в пансіоні, і мені здавалося, що своє я вже відбула. Скільки ще книжок треба перечитати, щоб довести, що читати ти вмієш? Я вже знала, хто такий Карл Великий, чому б не дати мені нарешті спокій? Ось як я усе це сприймала.

А ще, невдовзі після того, як почався той приречений перший курс у коледжі Вассара, я натрапила на один бар в Поукіпзі, де наливали дешеве пиво й до півночі грали джаз. Я знайшла спосіб, як вибиратися зі студентського містечка, щоб туди вчащати (мій хитрий план втечі передбачав відчинене вікно у вбиральні й захований у кущах велосипед — для комендантки я була карою небесною, можеш не сумніватися), і тому наступного дня вранці відмінювання латинських іменників ніяк не хотіло лізти мені до голови, бо зазвичай голова в мене тріщала з похмілля.

Ну і ще багато всього мені заважало.

Треба було викурити всі цигарки, наприклад.

Одне слово, я мала море справ.

Тому на потоці, де вчилися триста шістдесят дві молоді розумні студентки, я опинилася в рейтингу на триста шістдесят першому місці — аж мій тато нажахано запитав:

«О Господи, а чим тоді займається та, що на останньому?»

(Як виявилося, вона підхопила поліомієліт, бідолашка.) Отож коледж Вассара відправив мене додому — цілком справедливо, ну і люб’язно попросив, щоб мене більше там не бачили.

Мама уявлення не мала,