Читати книгу - "Гірка правда"

name="anotelink237" id="anotelink237" href="#n_237" title=" Альманах "Гомону України", Торонто, 1992, стор. 45. ">[237] Під впливом героїчної боротьби в обороні Карпатської України, революціонізація настроїв на західно-українських землях досягла високого напруження напередодні Другої світової війни, так що була поширена думка підняти протипольське повстання. Одначе німецько польська війна у вересні 1939 р. була блискавичною, а тому була змога зорганізувати лише де-не-де повстанські відділи, революційно-повстанську акцію підготовляла і нею керувала Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ. [238] Так, пане професоре Богдане Осадчук! А ви перечите цьому!

До німецької агресії на СРСР в Німеччині постали батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", які в задумі мали бути зародком майбутньої української армії.

"Акт 30 червня" закликав "не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Держава."

У Маніфесті ОУН-б, опублікованому в перших днях липня 1941 р. говориться: Кличемо всіх українців - де б вони не жили - ставати в бойові лави Фронту Української Національної Революції. [239]

Як бачимо зі сказаного, ідея УПА жевріла в задумах ОУН від її народження. Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення. [240] Так передбачала ОУН у постановах І Конгресу.

У червні 1941 р. минув перший етап політичного стану України: минули польська й більшовицька "займанщина". Настав час "національної революції". Українська Повстанська Армія постала. Постала й накоїла таких злочинів, від згадки яких моторошно робиться на душі.

Докази злочинів УПА

Коли б описати всі злочини УПА на польському й українському народах, на які лише є докази, то треба було б видати окрему книжку, наводячи самі тільки факти без коментарів, на кількохстах сторінках дрібненького друку. Сам я зібрав понад сто, підписаних людьми, з поданням адрес, реляцій. Та поки про них - спершу особисті докази:

Влітку 1943 р. моя, по матері, тітка Анастасія Вітковська пішла з сусідкою-українкою вдень до розташованого за три кілометри від м. Дубна села Тараканів. Розмовляли польською мовою, бо тітка, жінка неграмотна, родом з Люблінщини, не зуміла навчитися української. Пішли вони, Щоб поміняти дещо на хліб, бо в тітки - шестеро дітей. Ніколи ні вона, ні дядько Антон Вітковський, теж людина зовсім неграмотна, не тільки не мішалися до будь-якої політики, але й не мали про неї жодної уяви. І її, а також сусідку-українку, вбили бандерівці з УПА чи Самооборонних Кущових Відділів тільки за те, що вони розмовляли по-польськи. Вбили по-звірськи, сокирами, й вкинули у придорожній рів. Про це мені розповіла друга тітка - Сабіна, яка була замужем за українцем Василем Загоровським.

Моєї дружини батьки жили до війни на Поліссі. її батько - чех, а мати - полька. В родині розмовляли по-польськи. Коли на початку 1943 р. почалися на південному Поліссі масові вбивства поляків - вся сім'я втікла в Кременеччину до батькових родичів, в село Угорськ, неподалік Дерманя. Одного разу знайомий українець повідомив жінчиного батька, що УПА готується знищити його родину. Вони втекли до Кременця. Хтось бачив розмову того молодого українця з жінчиним батьком. Його, підозрюючи у "зраді", повісили посередині села й причепили на грудях напис: Так буде зо всіми зрадниками. Повішеного не дозволили зняти протягом кількох днів.

Два факти, які мали місце в різному місці й в іншому часі. їх єднає одне: авторство ОУН-УПА, безпричинність убивств.

В мого батька був брат, Ярохтей, котрий жив у с. Липа, Лубенського р-ну. За те, що він відкрито таврував УПА, його вбили пострілом у рот. Дядько Ярохтей був звичайним, малограмотним селянином.

Немає змоги з браку місця в одній книжці навести факти поодиноких і масових мордів на поляках і українцях, скоєних ОУН-УПА, тому обмежуся тільки до деяких.

Дуже близька мені особа, М.С., розповіла: 24 березня 1944 року, в морозяну ніч, бандерівці напали на нашу хату, підпалили всі будівлі. Жили ми в селі Поляновиці (Цицівка), Зборівського повіту, Тернопільської області, в якому були тільки поляки, але не військові колоністи. Колоністів вивезли більшовики в лютому 1940 року в Сибір, а на їх місце прибули українці з-під Перемишля. Батько мій поляк, оженився з українкою. З українцями з поблизьких сіл до війни ми жили у згоді, як і все наше село. Ми чули про морди на Волині, але початково не допускали думку, що й нас можуть убивати. Десь у лютому 1944 року бандерівці - ми не розрізняли хто є з УПА чи з іншої групи - всіх називали бандерівцями, бо вони самі славили "вождя" Бандеру, поставили перед нашим селом домагання про викуп. Селяни гроші зібрали й дали бандерівцям. Але це не помогло. У згадану ніч, члени чоловічого роду, тобто батько, молодший брат і я, як і інші ночі, ночували у сховищі під господарськими будинками. Мати (українка) з двома моїми сестрами і батьковою сестрою, яка вийшла заміж за українця з-під Харкова, ночували в хаті. Зразу після півночі ми у схованці почули запах диму й здогадалися, що УПА підпалила будинки. Я перший вискочив зі схованки, піднявши ляду. Відкриваючи ляду, я попік руки, потім, утікаючи крізь вогонь, попік лице. По мені, втікаючому, стріляли, але не поцілили. Я скрився в темноті. Батько теж намагався вилізти зі схованки, проте не зміг, згорів. У схованці від диму задушився мій молодший брат. Втікаючу з палаючого дому матір поранили вистрелом, але вона втікла. Втікла також семилітня сестра, хоч і одержала поранення в коліно з мисливської зброї. Втікла теж батькова сестра, яку поранили