Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Звичайно. Все добре, крихітко, я поруч, не бійся, – ого, як він мене назвав. Це вперше. Станіслав загортає мене в обійми, тулить до себе, цілує у скроню. Вкладаюся в ліжко, а він огортає мене ковдрою, та тримаючи мою руку в долоні, гладить волосся. 

– Дякую, добраніч, Станіславе Максимовичу – шепочу, облизуючи губи. Бачу, як Стас посміхається. Прикриваю повіки… засинаю.

…Ніжне тепло прокочується щокою, розходиться обличчям, мерехтіння в очах. Розплющую повіки. Сонячний промінь миготить широкою смужкою, проблискуючи крізь шпаринку між жалюзями. Потягуюся під ковдрою, витягуючи руки вгору. Так кайфово.

Боковим зором ловлю силует поруч. Повертаючи голову офігіваю. Станіслав солодко посапує поряд розпластавши своє досконале тіло у весь зріст. Лежить на спині, вільно розкинув ноги, руки за головою.  Шикарний. Футболка трохи задерта в районі пупка. О, боже, бачу його розкішні кубики так близько вперше, а смужка волосся, що від пупка грайливо спускається в пах, так бентежить. О, здається мені пощастило побачити його «ранковий стояк». Мені, звичайно, подобається ця картинка, але що він тут робить?

Пригадую наші нічні посиденьки й розумію, що після того, як Стас заколисав мене, просто вклався поруч. Я ж сказала, що мені моторошно та одиноко, от він і вирішив підстрахуватися. Можливо боявся, що мені снитимуться якісь жахи. Лежу, втикаю в його інтимне місце й вагаюся: розбудити чи зачекати. Кидаю погляд на годинник і розумію, що ми трохи проспали: я не наставила будильник, забула, а де телефон Станіслава  – не знаю.  

Ще мить насолоджуюся картинкою й вирішую розіграти його: тягнуся до його вуха, обіймаю, закинувши ногу на нього. Шепочу:

– Коханий, пора вставати, ми проспали, – а пальцем проводжу по його нижній пухлій губі. Це спрацювало. Стас прокидається. Бачу офігіває, не розуміючи, що відбувається, а я повторюю з грайливою посмішкою на лиці. – Коханий, ти чуєш мене? Ми проспали. 

– Валю, що ти тут робиш? – озивається спросоння Маєвський, пробуючи оцінити ситуацію. Здається не зовсім виходить. Він розгублено дивиться на мене, протирає примружені очі та пробує сісти. А я злажу з нього й, вдавано обурюючись, кажу: 

– Якщо ти забув, то нагадую: ти в моїй спальні. 

– Пробач, але я не можу згадати… Зараз, хвилинку, зберуся з думками, – Станіслав затискає голову в долоні, наче в лещата, намагаючись таким чином вичавити з неї відповідь на найважливіше  для нього в цей момент питання, але відповідь не приходить. А моє збиткування продовжується. 

– Коханий, то ти так і будеш сидіти, чи ми все ж почнемо збиратися?

– Валю, сонечко, ти хочеш сказати, що ми…, що між нами стався…, не може бути, зрештою ми ж одягнені, – нарешті до нього доходить. – Валентино Ольшанська, навіщо ти з мене знущаєшся. Я ж спросоння, ще не отямився. Зараз ти у мене таки заробиш по дупі, вреднюче дівчисько. 

Стас пробує спіймати мене на ліжку, а я ухиляюся, але не цього разу. Станіслав всаджує мене до себе на коліна, затискає в обійми, і я розумію, що мені не вирватися, але я й не збиралася. 

– Поясни мені, навіщо ти все це придумала?    

– Просто, цікаво було побачити твою реакцію.
– Побачила? Тобі сподобалось? Задоволена? – розумію, що Станіслав справді обурений, і мені стає соромно.

– Вибач, Станіславе Максимовичу, я більше так не буду.

– Звісно, не будеш, бо я більше не залишатимусь у твоїй спальні на ніч, ідіот…