Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Дівчинко, здається я здогадуюся куди це ти хилиш, хитрюго, – Маєвський все ще бореться зі мною своїм суворим поглядом. Навіщо взагалі нам та боротьба потрібна. Можливо нам варто просто обійнятися, і все це протистояння зникне само собою. – Думаєш, що засиплеш мене компліментами, і я здамся. Ні, відразу попереджаю, аби у юної леді не було розчарування, ще раз вимкнеш телефон на весь день, відшмагаю. Наступного разу я вже не буду таким лояльним.

– З нетерпінням чекатиму на твоє покарання, любий татку, –  кокетливо посміхаюся, а Станіслав, за звичкою, задоволено чухає носа. Моя реакція на його «погрозу» йому явно сподобалась. – То що, ти сьогодні пустиш мене в будинок? Якщо чесно, то я вже трохи замерзла.

– Звичайно, Валю, проходь, будь ласка, – мій недавнішній вихователь елегантно відчиняє двері будинку, пропускаючи мене вперед. – Вибач дівчинко, я якось упустив той момент. Давай я приготую тобі теплого чаю, то як?

Ну звичайно, в добротному спортивному брендовому костюмі навряд чи відчувається холод. А для мене в моєму літньому платтячку порятунком був хіба що світшот Віталіка.

– Дуже дякую, Стасе, але для початку я прийму теплий душ.

– Звичайно. Якщо хочеш, то чай я можу принести прямо в спальню, – пропонує мені Маєвський. Знущається він, чи що? Я що не можу сама спуститись на кухню? Навіть дещо обурююся, правда не зовсім розумію чому. Він же хоче як краще, щиро. А, зрештою, та хай несе той чай, що тут такого. Напевне я його неабияк подивую, але самовпевнено погоджуюся на його турботливий реверанс:

– Якщо ти десь за пів години не спатимеш, то можеш принести фруктовий, я не проти. Дякую, Станіславе!

– Домовились, я принесу фруктовий, як ти хочеш. Більше нічого не треба? – його погляд такий зосереджений на мені, неначе він намагається зрозуміти, що в той момент відбувається у моїй голові. Навіщо йому це потрібно? Стасе, у тебе не вийде розгадати мої думки. Я вже навчилася одягати маску на обличчя.

– Ні, дякую! Більше нічого не треба. За пів години чекаю на тебе з чаєм, – ловлю себе на думці, що це прозвучало якось двояко. Смішно, і не тільки мені… Станіслав теж посміхнувся.

Теплий душ був якраз тим, чого хотілося моєму тілу – зігрілася, освіжилась з дороги. Кайф. Сиджу на ліжку в рожевій шовковій піжамі, розпустила волосся до сну. Чекаю на Станіслава з чаєм. Стукіт у двері:

– Можна?

Голосно озиваюся, щоб почув:

– Заходь!

– Ось, будь ласка, твій чай. Фруктовий, як ти просила. Я поклав ложечку цукру, як ти любиш. Тримай, – Стас простягає мені горнятко на блюдці. Беру до рук чашку, блюдце ставлю на тумбу, сьорбаю чай. Як смачно. Станіслав стоїть поруч та так розчулено дивиться на мене. Такий милий, такий домашній, такий бажаний, що хочеться його… з'їсти.

– Дякую, Стасе, присядь,  – вказую йому на ліжко, і він присідає на край. Між нами ніяковіння. Станіслав посміхається;

– Зігрілась? 

– Так! – ствердно кажу, допиваючи чай.

– А як чай?

– Дуже смачний! А де ти навчився? – і Маєвський розповідає цікаві історії з дитинства про канікули, проведені у бабусі, про річку і те, як там ходив до лісу збирати лісову малину, як вчився заварювати чай за особливим рецептом. Я  теж пригадувала своє дитинство. Приємна розмова, тиша, спогади, тьмяне світло нічника. Сиджу заворожена, розморена, а поруч мене такий хлопець, тобто шикарний дорослий чоловік, і мені так не хочеться його відпускати. Але вже глибока ніч. Йому завтра на роботу, мені на заняття, а потім репетиція, готуватимусь до конкурсу. А Стас не йде, розповідаючи чергову історію. Розумію, що йому теж добре отак зі мною бити байдики серед ночі. Значить Грабовської точно вдома нема.

Цікаво чим насправді зайняті думки Станіслава. Погляд його такий захоплений та грайливий одночасно. Здається він геть втратив відчуття часу, як і я ще хвилину тому. Просто мій погляд випадково вперся у циферблат на стіні. Вирішую схитрувати: позіхаю та сонно кліпаю. Станіслав зупиняє свою розповідь і кидає погляд на годинник.

– Ого, нічого собі. Валю, ти навіть не уявляєш котра година, – уявляю Стасику, уявляю, бачила. Просто мені так добре з тобою, що то капець. – Ми так засиділися, пробач. Я вже піду. Ти он, уже засинаєш. Як мені так вдалося, не розумію…

Боже, як же я його відпущу. Милий мій. Ну не хочу, не хочу, щоб він ішов, коханий… Наглію по-справжньому. 

– Стасе, а можна тебе попросити? 

– Що ти хочеш, дівчинко?

– А ти можеш посидіти біля мене, поки я не засну? Ти знаєш, мені чогось так моторошно стало після тих спогадів з дитинства, так самотньо, – кажуть, наглість друге щастя. А як же він невиспаний завтра на роботу. Не хочу думати про це. Сьогодні я егоїстка, хочу аби мій коханий чоловік провів цю ніч поруч зі мною, просто полежав і більш нічого.