Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Добраніч, сонечко! Дякую тобі за чудовий день, – шепоче Віталій на вухо, цілує в шию, щоку, повільно монотонно спускаючись до губ. Не хочу виповзати з його обіймів. Мені так добре, так затишно, так надійно. Цілую його у відповідь.

– Добраніч, Віталику, спасибі тобі, що влаштував мені казку. 

Ми прощаємося до завтра. Мій хлопець їде, а я направляюся до будинку.  В кишені повідомленням озивається телефон. Віталік не втримався і прислав мені цьомчик. От шалений. Посмішка розпливається моїм обличчям. Здається на якусь мить я забула всі проблеми, всі питання, які турбують.

– Добрий вечір, Валю! – ну хіба могло бути інакше? Станіслав Маєвський стоїть на вході до будинку та чекає на мене.

– Добрий вечір, Станіславе Максимовичу! Дихаєш свіжим повітрям? 

– Не вгадала, Валентино Ольшанська. Чекаю на тебе. Ніч на дворі, а ти все ще десь вештаєшся. Нічого, що зранку на заняття? – Стас стоїть навпроти мене, широко розставивши ноги, руки в кишенях і сканує мене своїм суворим поглядом. Здається його звички не змінюються, коли він розгніваний.

Цікаво чого це він злиться. За моїм розумінням ситуації це не повинно бути на мене, бо насправді я не бачу причини. Очевидно хтось зіпсував йому настрій, можливо задовбала приставуча Меланія. Чогось сьогодні зранку я її не бачила, а вона в такий час полюбляє попивати каву на кухні та пиляти Станіслава. Цікаво, а зараз вона вдома і буде чергова комедія з повчаннями, чи завіялася у справах, і на нас зі Станіславом чекає спокійний вечір.

Стою навпроти свого суворого піклувальника й вивчаю його красиве обличчя. Виглядає наче справжній грізний, роздратований неслухняною донькою, татко. Боже, як же ж він мені подобається такий розгніваний, нестерпний, моментами уїдливий і такий турботливий та милий. І чого це він так наполегливо піклується про мене, аж занадто, не розумію.

– Нічого, Станіславе Максимовичу. Доводжу до твого відома, що зараз ще зовсім дитяча година. Я абсолютно спокійно встигну виспатися до ранку, якщо дехто тут не буде мене затримувати. Теж мені турботливий татко, – спеціально бурчу, розуміючи, що коли він попадає в ігнор з мого боку, то це неабияк дратує його, а мене смішить. Боже, Станіславе, якби ти просто обійняв мене, було б набагато простіше, ніж отак от розігрувати ту комедію про турботу. Здається мені, що тебе мучить щось геть інше. Але що, ти хоча б сам усвідомлюєш?

– Розумію, ти для себе вирішила, що якщо у тебе з'явився хлопець, то ти вже достатньо доросла і можеш дозволити собі нехтувати правилами пристойної поведінки. Чи не так? – Стас говорить таким вимогливим тоном, нервово смикаючи кадиком, наче справді сердиться. Не розумію за що.

– У мене до тебе зустрічне питання, дорогенький татку:  відколи це повертатись о 23:00 вечора додому з побачення вважається моветоном, і чому ти раніше не озвучив мені тих своїх незрозумілих вимог? – здається таке його ставлення до мене, як до дитини починає вибішувати мене не на жарт. Що це він собі думає? Що дозволяє? Мені ж не 15. 

– Просто я був упевнений, що ти дівчинка вихована і знаєш такі елементарні речі. Валю, я ж переживаю за тебе? – Маєвський  похитується зі сторони в сторону від нетерпіння, руки все ще в кишенях. Здається мені, що йому хочеться чогось зовсім іншого, ніж отак безглуздо вичитувати мене, нервово граючи жовнами.

– То може ти мене ще й відшмагаєш по дупі у виховних цілях?

– Якщо маєш таке бажання, то відшмагаю.

– То мені вже задирати спідницю, чи може зайдемо в дім? 

– Валю, будь ласка, не ламай комедію, перестань. Я справді хвилююся. У тебе вимкнений телефон, ніч на дворі. Що я мав думати? – виправдовується Станіслав.

– Нічого ти не мав думати взагалі, просто забути про моє існування і зайнятися своїми справами. Я поїхала з Віталіком, ти ж бачив, знав про це. То навіщо хвилюватися? Віталік мій хлопець і не скривдить мене, не зробить того, чого я не захочу. Затям собі це та не переймайся. А телефон я вимкнула спеціально на весь день. Бо ти взяв собі за звичку наярювати мені безкінечно, якщо я не на заняттях, – випалюю Стасу все це з грізним виглядом, удаю, що сердита. Та насправді мені так приємно, що йому не байдуже до мене. Але мені хочеться геть іншого від нього. Хочу, щоб Станіслав бачив в мені дівчину, а не дитину. Якось дивно, але та ідея заробити по дупі мене заводить. 

– Ну, а де той твій кавалер?

– Ти маєш на увазі Віталік, – знущаюсь, бо Станіслав останнім часом так бісить мене, ледь стримуюсь, аби не зацідити йому ляпаса. Який він нестерпний.

– А що, є ще хтось інший? – тепер вже знущається  Маєвський. Удає, що повірив.

Відчуваю, що наша суперечка отут, перед дверима дому затягується, і я вже трохи промерзла навіть у Віталієвому світшоті. Все-таки, як не крути, а надворі осінь, скоро почнуться дощі, доволі часте  явище в нашому регіоні. 

– Та ні, Станіславе Максимовичу. У мене є тільки ти, – кажу не моргнувши оком, а він зводить на мене здивовані очі. – Не лякайся ти так. Я маю на увазі мій піклувальник. Бо ти ж відповідальний чоловік, отже, нічого не пустиш на самоплин, і Віталік – мій хлопець.